Методи збору інформації у журналістиці – Частина 1
Методи збору інформації у журналістиці – Частина 2
Методи збору інформації у журналістиці – Частина 3

В окремих випадках, коли журналіст збирається зустрітись з відомою людиною для підготовки ґрунтовного, аналітичного інтерв’ю, виділяють і психологічну підготовку – вивчення особистості майбутнього співрозмовника, його вдачі, звичок, життєвих засад, поведінки, а також ставлення до представників мас-медіа. У майстрів аналітичного інтерв’ю це входження в образ майбутнього співрозмовника триває тижні, місяці і навіть роки.

Вивчаючи досвід журналістів, виявили, що більшість з них продумує хід розмови, а також запитання. Причому запитання у більшості випадків записують, їх, зрештою, можна запам’ятати. Але підготовлені заздалегідь питання, продумана їх послідовність допомагають не пропустити суттєвого, підтримувати розмову в рамках теми. Має це і певне психологічне значення. Адже співрозмовник переконується, що журналіст до зустрічі з ним готувався. Добре продумати, написати начисто запитання треба у тому випадку, коли репортер матиме справу з офіційною особою (державним діячем, адміністратором, політиком, популярним вченим), якій необхідно підготуватись до відповідей. Нерідко ці переговори ведуться через секретарів, помічників, прес-служби.

Вирішальним у процесі проведення інтерв’ю є мистецтво розмови. Воно залежить, по-перше, від того, з чим і за чим ми, журналісти, йдемо до людей. По-друге, від поведінки, винахідливості, професійної старанності інтерв’юера. Все реалізується у характері запитань, їх формулюванні, в умінні розмовляти й, насамперед, у здатності “розговорити” співрозмовника.

Найбільш поширена хвороба початкуючих журналістів – невміння ставити такі запитання, які викликали б роздуми співрозмовника. Натомість багато запитань банальних, ординарних, наприклад: “Як ви живете?”, “Як працюєте?”, “Розкажіть свою біографію”. Вони викликають таку ж загальну і банальну відповідь. Якщо ніхто не може без врахування конкретної обстановки порадити, які саме запитання ставити, то величезний досвід підказує журналістам, яких питань варто уникати. Початкуючому журналістові можуть бути корисними “заборони”, які наводить у згадуваній книзі “Десять заповідей журналістики” Ерік Фіхтеліус. Він наводить десять “смертних гріхів” журналіста в роботі з інтерв’ю, запропоновані Джоном Савотскі:

Питання, які допускають односкладові відповіді (“так”, “ні”);
Стверджувальне речення замість запитального;
Два питання в одному;
Перевантажені питання;
Питання, які наводять на відповідь;
Коментарі і власні оцінки в питанні;
Припущення і домисли у питанні;
Навішування ярликів у питанні;
Перебільшування у питанні;
Надто складні для розуміння питання.

На основі досвіду можна сформулювати кілька найзагальніших порад. По-перше, як уже зазначалось, слід чітко усвідомлювати, що саме ти хочеш дізнатися. Це допомагає запитувати про те, що потрібно для написання матеріалу: факти, думки, прізвища, реальні епізоди. Хоч би приблизна концепція майбутнього твору, бачення його ще до того, як журналіст сідає за стіл, допоможуть віднайти деталі і подробиці, яких потім так не вистачає.

По-друге, діє психологічна закономірність, згідно з якою знаюча людина менше соромиться незнання, ніж незнаюча. Звідси порада досвідчених журналістів молодим: не соромитись незнання. Ліпше виявитися профаном у розмові (хоч це соромно і неприємно), ніж наплутати у виступі.

По-третє, треба постійно дошукуватись істини, допитуватися, сперечатися, не спішити записувати загальні фрази, не вдовольнитись непідтвердженими конкретними фактами, епітетами, наприклад, рішучий, добрий, працелюбний. Ці епітети доведеться аргументувати. Тому аргументи треба брати з життя, а не придумувати.

По-четверте, слід твердо усвідомлювати, що ти є представником громадськості і береш інформацію для читачів, слухачів чи глядачів. Скромність, тактовність у поведінці, вміння дати зрозуміти всім, що ти розмовляєш не як приватна особа, а як представник відповідної аудиторії – ось що найперше повинно характеризувати журналіста.

Нарешті, на успіх проведення розмови частково впливає техніка запису. Сьогодні майже всі журналісти користуються сучасними технічними засобами фіксації інформації – диктофонами, магнітофонами, телекамерами. Але не тільки професіонали, але й пересічні телеглядачі, які спостерігають за проведенням прес-конференцій, знають, що частина репортерів, особливо газетярів, представників інформаційних агентств, не цурається і традиційного блокнота. Все залежить від мети розмови, особистості і навичок журналіста, характеру співрозмовника. Та прес-конференція, коли не тільки можна, а й треба все якомога точніше записати – це одне, а довірлива розмова з приватною особою – зовсім інше. Без магнітофона, телекамери не може обійтись радіо і тележурналіст. Диктофон для газетяра має безсумнівні переваги тоді, коли слова співрозмовника, найчастіше офіційної особи, треба відтворити з абсолютною точністю. У таких випадках співрозмовник може навіть вимагати дослівно записати те, що він говорить. Але навряд чи є потреба дослівно записувати на плівку довготривалу нараду, конференцію, коли про них треба дати у газету чи на радіо стислу інформацію. >

І про соціологічні методи збору інформації. Соціологія послуговується тими, що й журналістика, методами збору інформації: спостереження, вивчення документів, опитування. Оскільки журналістика з’явилась на світ раніше від соціології, можна твердити, що остання запозичила ці методи у працівників преси. Але вони модифіковані, трансформовані, ґрунтовніші, науково вмотивовані, а головне системніші, масштабніші. Вони, як правило, ґрунтуються на значно більшому обсязі відповідним чином впорядкованої емпіричної інформації, а тому висновки й рекомендації соціологічної науки універсальніші, достовірніші, об’єктивніші, авторитетніші.

Крім спостереження, опитування, вивчення документів, соціологія значно частіше вдається до таких методів, як контент-аналіз та експеримент, які, особливо експеримент, перекочували у журналістику, використовуються у практиці ЗМІ як допоміжний (згадаймо “Епіцентр” з формалізованим телефонним опитуванням глядачів) чи як головний спосіб дослідження проблем. Найбільшої популярності набули, наприклад, експерименти, проведені в «Литературной газете» Анатолієм Рубіновим ще у 70-х роках і детально описані ним у книзі “Операції без секретів”.

До соціологічних експериментів журналісти, хоч і зрідка, вдаються сьогодні. Про один з таких експериментів, пов’язаний зі збором підписів на підтримку міфічного кандидата у президенти України, який провела газета “Високий Замок”, ми вже розповідали у розділі про задум твору.

Дуже важливо, щоб журналіст сьогодні вмів скористатися методами соціологічного дослідження, був соціологічне грамотним. Це теж одна із ознак професіоналізму сучасного працівника ЗМІ.

Збір і систематизація матеріалу, як видно, є важливою частиною процесу журналістської праці. Від нього теж залежить кінцевий результат творчості. Допущені помилки на цьому етапі праці нелегко, а часто й неможливо виправити за робочим столом.

Якщо людині без відповідних здібностей важко навчитись добре писати чи говорити перед мікрофоном, то навчитись сумлінно, за певною системою добирати матеріал може майже кожен.

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.