1. Історичні та соціально-політичні умови становлення багатонаціональної літератури Буковини.
2. Життя національних громад і міжнаціональні стосунки на Буковині.
3. Роль освітніх закладів і преси Буковини у розвитку літератури

Політичні й етнографічні кордони сучасної Європи у більшості випадків не збігаються. В ній існують регіони з багатьма національними групами, які за своїм історичним та культурним кодом демонструють суттєво багатшу картину, ніж її можуть запропонувати рамки відповідних політичних структур. Внаслідок цього на таких територіях виникає специфічна ментальна й духовна амальгама, яка включає в себе елементи кількох національних культур. Зазвичай це прикордонні регіони (пограниччя) або ж мультинаціональні краї зі змішаним населенням, яке упродовж тривалих історичних періодів жило пліч-о-пліч зі своїми сусідами й розвивало свої мистецькі таланти у невпинному змаганні з ними. Як правило, такі поліетнічні ареали демонструють особливо інтенсивну продуктивність творчого духу. До них належить також маленька Буковина з її столицею – містом Чернівці.

„В культурно-історичному відношенні Буковина, напевне, є найцікавішим краєм Європи”, – писав наприкінці минулого століття один з її „прийомних” синів, австрійський письменник Карл Еміль Францоз. Вигідне розташування на перехресті торгових шляхів, природні багатства, помірний клімат та інші чинники робили Буковину впродовж багатьох століть надзвичайно привабливою в очах близьких і далеких сусідів, які, прагнучи володіти нею, не раз завойовували цей край в жорстоких, кровопролитних війнах. Отож історію Буковини найвлучніше можна охарактеризувати бароковою метафорою „м’яч кочуючого щастя” або порівняти з середньовічним алегоричним уявленням про колесо Фортуни – обидва образи символізують калейдоскопічну мінливість долі. Бо який ще край зазнав за останнє тисячоліття такої кількості соціальних метаморфоз і політичних мутацій, як Буковина, яка пережила давньослов’янську державність, татаро-монгольську навалу, угорське та польське верховенство, владу молдавських господарів, османсько-турецьке іго, Габсбурзьку монархію, королівську Румунію, Радянську імперію, не кажучи вже про численні російські інвазії та німецьку окупацію під час Другої світової війни?

Звичайно, що такий бурхливий динамізм суспільних зрушень постійно викликав активні міграційні процеси, в результаті яких вже в першій пол. ХІХ ст. Буковина стала найбагатонаціональнішою серед усіх австрійських провінцій і за цим показником (9 націй) займала перше місце. „Плавильне горно народів”, „оаза мирного співжиття”, „поліетнічний біотоп”, „фантастична суміш етносів, релігій і мов”, „Швейцарія Сходу”, „модель об’єднаної Європи” – це лише деякі з характеристик Буковини, що зустрічаються в публікаціях останнього часу.

Звичайно, можна вважати ці образні вислови лише за міфічний клубок стереотипів, однак існують також свідчення іншого роду, які заслуговують не меншої довіри. У цьому зв’язку варто звернутися хоча б до спогадів Георга Дроздовського, котрий описує маленький зліпок Буковини – родовий маєток Калинешти (Південна Буковина), де він зазвичай проводив свої літні вакації і мешканці якого утворювали мініатюрну багатонаціональну громаду: лісник Гашлер був німцем, сторожів Петра і Василя з однаковим правом можна було віднести як до українців, так і до румунів, позаяк обидва були двомовними, садівник Харлампій, поза всяким сумнівом, належав до українців, орендар Срулько представляв гебреїв, пастор Ласло, який двічі на рік правив у садибі месу, походив з мадярів, тітонька Йозефіна була чистокровною полькою, столяр Вацлав Пілни являв собою домашній варіант чеха, а Єфрем Атанасов, котрий щороку закуповував на пні всю садовину в маєтку, був вихідцем з російських старообрядців – липованів. Подібні національні конгломерати складали на Буковині радше правило, ніж виняток. При цьому інтеграційні тенденції явно переважали над прагненням національного відособлення, а часті зміни політичних режимів, які за часом укладалися в рамки людського життя, виробили в буковинців трохи скептичне ставлення до суто національної ідеї, замінивши її наднаціональним уявленням про космополітську „буковинськість“, яка видавалася їм природнішою від вузько етнічних дефініцій.

Цілком природно, що в умовах такого етнічного розмаїття виникає багатонаціональна і полівекторна культура. Особливо показова вона в архітектурному образі міста Чернівці, в еклектизмі його будівель, де переплелися найрізноманітніші архітектурні напрями і стилі. От взяти хоча б чернівецькі храми, кожен з яких наділений своїм неповторним обличчям. Найстаріша з архітектурних пам’яток Чернівців, збудована в 1617 р. Миколаївська церква, відтворює форми характерного для Буковини архаїчного «хатнього» стилю. В римо-католицькому костьолі домінують класично-ампірні обриси. Кафедральний православний собор витримано в дусі Ренесансу. Єзуїтська церква Ісусового Серця дивує стрілчастою готикою. Вірменська церква поєднує в собі романські та готичні елементи, що улягають національним вірменським формам. Єврейська синагога була споруджена в мавританському стилі. Однак подібне стильове розмаїття окремих споруд можна побачити в багатьох містах. Значно рідше зустрічається їхнє концептуальне поєднання в одному архітектурному задумі, як це було втілено в ансамблі резиденції буковинських митрополитів, спорудженому в 1864-82 рр. за проектом чеського зодчого Йосифа Главки, першого президента Чеської Національної академії мистецтв. Тут домінуючим був синтетичний стиль ретроспективної еклектики, в якому органічно переплелися романські, візантійські, мавританські та готичні елементи з традиціями буковинської народної архітектури, що ввібрали в себе узори української вишивки, буковинських килимів та гуцульської писанки. Саме це й дало підстави К.Е.Францозу дещо скептично говорити про Чернівці як про „гуцульське село з псевдовізантійськими, псевдоготичними та псевдомавританськими будівлями“.

Кожна епоха й кожна влада намагалася вкарбувати у кам’яні скрижалі цього міста свої символи і знаки, так що сьогодні воно схоже на книгу-палімпсест. У найнесподіваніших місцях – на замшілих мурах, на заіржавілих брамах, на каналізаційних люках – раптом проступають чужі й незбагненні надписи –„мене, текел, фарес” минулої епохи, безмовним криком волаючи до нащадків. Це місто-палімпсест ховає в собі ще чимало нерозшифрованих сторінок культури різних народів, нашарованої одна на одну подібно до потьмянілої фарби чи облупленого тиньку будинкових фасадів.

Мультикультурний топос Буковини – Частина 2
Мультикультурний топос Буковини – Частина 3