Мультикультурний топос Буковини – Частина 1

Гетерогенність буковинської культури, на якій останнім часом все більше акцентують увагу зарубіжні та українські дослідники, не викликала б, очевидно, такого зацікавлення, якби вона не характеризувалася водночас інтегральною ідеєю, постійним тяжінням до взаємного дотикання, повсякчасного спілкування, взаємопроникнення, запозичення тощо. Цей процес інтеграції національних мікроструктур суттєво відрізняється від радянської доктрини взаємозбагачення і взаємовпливу національних культур хоча б тим, що ніколи демагогічно не декларувався, не нав’язувався зверху. Принцип національного розмежування інтересів, який вилився в 1910 р. в проголошенні т.зв. „Буковинського порозуміння”, був виплеканий, „виколисаний” самими національними громадами і являв собою свідомий національний компроміс. Імпліцитно він включав у себе національний інстинкт самозбереження і об’єктивно протистояв духові асиміляції. Після „Буковинського порозуміння” в краї бурхливо завирувало національне життя – з національними народними домами – німецьким, єврейським, польським, українським, румунським, – з національно орієнтованим шкільництвом, різномовною пресою, літературою, театральним життям. Такий інтегральний розвиток культури на Буковині був можливий передусім за гегемонії німецької мови, яка відігравала в краї функцію lingua franca. Її авторитет на Буковині – як і ширше, в усьому слов’янському світі, – був незаперечний. Скажімо, навіть учасники Слов’янського конгресу 1848 р. у Празі розмовляли німецькою мовою, інакше не було би взаєморозуміння. Саме інтеграційна сила німецької мови відкривала всім націям, які населяли Буковину, широкий доступ до наукових знань і світових культурних цінностей. Чи міг би, наприклад, Юрій Федькович написати свої вірші, багато з яких створено за мотивами балад Ґeте і Шиллера, чи драматичні твори, серед яких є варіації на популярні тоді сюжети німецьких п’єс і навіть одна переробка Шекспірової комедії („Приборкання непокірної”), не знаючи німецької мови? Я не кажу вже про те, що велика частка його ранньої лірики, як і відома драма „Довбуш”, були написані спершу по-німецьки, і лише згодом він заходився перекладати їх по-українському.

Роль стабілізаційного та інтегруючого фактора виконувала на Буковині також православна церква, позаяк вона об’єднувала дві найчисельніші етнічні групи буковинців. Спільність віровчення, церковних обрядів, свят і звичаїв благотворно впливала на створення міжнаціонального та психологічного клімату в краї, зближувала різномовні народи. Проте на Буковині традиційно підтримувалося прихильне ставлення і до інших конфесій. Чудовий приклад такого лояльного і дружнього співжиття нерідко давали самі релігійні проводирі. Широко відомий на Буковині символічний „листок конюшини”, що уособлював дружбу церковних ієрархів провідних буковинський конфесій. Скажімо, під час будівництва митрополичої резиденції у Чернівцях православній церкві не вистачило коштів, і тоді гебрейська громада міста допомогла їй, надавши 800.000 золотих крон. У вдячність за це купол резиденції було прикрашено вінцем з Давидових зірок. А під час Першої світової війни православний митрополит врятував сувої гебрейської тори, сховавши їх у себе від російських погромів. Одним з промовистих втілень дружніх стосунків релігійних провідників була, наприклад, щомісячна партія в тарок у митрополичій резиденції, на яку запрошував православний владика Євген Гакман. Його партнерами за столом були римо-католицький прелат Кунц, євангельський пастор Фроніус, головний рабин доктор Іґель та греко-католицький прелат Костецький (останній в ролі болільника). І навіть у добу розквіту націоналізму існували ще нитки співробітництва між румунським та українським духовенством.

Наднаціональним, інтегруючим чинником стало також заснування Чернівецького університету, що являв собою центр консолідації всієї Буковини, позаяк тут готували майбутню еліту. В університеті було вперше відкрито кафедри української та румунської мови. Про розмаїття студентського життя свідчать хоча б численні студентські корпорації, що мали яскраво виражене національне обличчя („Arminia“, „Teutonia“, „Frankonia“, „Arboroasa“, „Junimea“, „Dacia“, „Ognisko“, „Lechia“, „Hasmonäa“, „Hebronia“, „Heatid“, „Союз“, „Січ, “Чорноморе”, “Запороже” та ін.). Проте не менш упливовою була тут і тенденція до інтеграції культурних надбань у європейському дусі. Цю широку платформу культурного екуменізму проголосив у своїй промові в Австрійському парламенті ще перший ректор Чернівецького університету Костянтин Томащук: „Німецька наука й освіта претендують на універсальність. І позаяк німецька система освіти має універсальне значення, то ненімецькі сини Буковини також прагнуть до німецької універсальності… Горе нації, коли вона боїться впливу чужих культур. Тим самим вона підписала собі смертний вирок”. Небезпеку національної замкнутості, яка прирікала народи Буковини на провінційність і відлучення від світової культури, добре розуміли передові представники буковинської інтелігенції.

Інтеграційний характер буковинської культури був закорінений у буковинській ментальності, яка суттєво відрізнялася, наприклад, від галицького світосприйняття. В Галичині традиційно потужнішим був національний український рух, а суспільно-політичний розвиток не створював передумов для утвердження гетерогенної культури такою мірою, як на Буковині. Треба сказати, що важливим складником буковинської ментальності було не тільки етнічне розмаїття населення краю, але й такий вельми суттєвий фактор, як гебрейський космополітизм. В цьому зв’язку надзвичайно показовим є свідчення А.Кіттнера, коли він згадує, як глибоко вразило його те, що він побачив одного разу в оселі свого шкільного товариша Генріха Гольдмана, пізніше фейлетоніста газети „Frankfurter Allgemeine Zeitung”, що писав під псевдонімом Генріха Вассермана: „Коли, будучи тринадцятилітнім, я вперше переступив поріг тієї квартири, то здивовано побачив чотири погруддя, які урочисто бовваніли на кухоннім буфеті й при ближчому розгляданні виявилися гіпсовими зліпками національних поетів чотирьох народностей, які населяли Буковину: німця Фрідріха Шиллера, українця Тараса Шевченка, поляка Адама Міцкевича та румуна Міхая Емінеску, з чого випливає, що письменство на Буковині не обмежувалося лише німецьким елементом, а розвивалося у творчому змаганні з іншомовними літературами, і що жива зацікавленість літературою сягала бюргерських помешкань і належала до їхнього повсякдення, позаяк володарем цих гордовитих бюстів був аж ніяк не інтелектуал, а скромний господар, власник вегетаріанської кухні”

Виразниками космополітичного духу буковинської культури в австрійські часи були німецькомовні письменники краю. Маю тут на увазі Ернста Рудольфа Нойбауера (Neubauer), Людвіга Адольфа Сімігіновича-Штауфе (Simiginowicz-Staufe), Йоганна Ґеорґа Обріста (Obrist), Віктора Умлауфа (Umlauff) , Карла Еміля Францоза (Franzos) та ін., які записували й публікували зразки українського та румунського фольклору Буковини, переклади українських, румунських, угорських поетів, а в оригінальній творчості вдавалися до української (Францоз „Боротьба за право”), румунської (Умлауф „Битва у Козминському лісі”) та гебрейської тематики (Францоз „Євреї з Барнова“, „Блазень“). Деякі з буковинських письменників були дво- і навіть тримовними (Сімігінович-Штауфе, Воробкевич). Німецькою мовою починали свій шлях у літературі уже згадуваний Ю.Федькович, а також інші українські письменники – Євгенія Ярошинська, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, по-німецьки писали румунські поети Іонел Калінчук, брати Теодор та Янко Лупули.

Мультикультурний топос Буковини – Частина 3