Мультикультурний топос Буковини – Частина 1
Мультикультурний топос Буковини – Частина 2

Схрещення різних національних культур на Буковині спостерігається – хоч, можливо, і не так активно, як раніше – також у міжвоєнний та повоєнний час. Скажімо, на студентських балах у Німецькому домі, які регулярно влаштовувалися німецькими студентськими товариствами, можна було зустріти представників усіх народностей Буковини. Коли у 1920-ті рр. до Чернівців прибула на гастролі знаменита єврейська театральна трупа із Вільно, то її вистави також відбувалися на сцені Німецького дому, прикрашеного фресками, на яких були зображені біляві герої давньогерманської міфології. І навпаки, блискучі проповіді євангелістського пастора, пізніше єпископа в Румунії, доктора Віктора Ґлонді (Glondy) постійно приваблювали єврейських інтелектуалів, які була для нього найбільш вдячною аудиторією. Корінні чернівчани ще й сьогодні пам’ятають талановитого актора-аматора Василя Чупку, який з однаковим успіхом грав у спектаклях німецькою, румунською та українською мовами. Німецькомовний поет Артур Бош, палкий поборник зближення різномовних культур, з ентузіазмом публікував у чернівецьких часописах („Der Nerv“, „Buchenblätter“) переклади віршів Т.Г.Шевченка та М.Емінеску. А відомий український мовознавець, громадський та культурний діяч Василь Сімович перекладав з німецької, російської та їдишу, виступав ініціатором видання українських письменників (зокрема, М.Коцюбинського) румунською мовою. „Ми були, – згадує німецькомовний поет Георг Дроздовський, – розмаїттям у єдності і вміли чудово лагодити між собою… Принагідні невеличкі суперечки про прикордонний камінь чи й значніші суперечки навколо питання, де колись проживали румуни, а де мешкали українці, мали суто науковий характер. Свій погляд на дану проблему публікували для широкого загалу, в літописах знаходили докази, які відтак спростовувалися на основі інших документів, однак слова „брате“ і „frate“ відрізняла лише одна літера!“.

Ці взаємосхрещення знаходять свій вияв у мовній інтерференції – скажімо, проникненні у твори німецькомовних авторів українських, румунських, польських, гебрейських слів, морфологічних і синтаксичних форм тощо. Це помітно в гумористичних оповіданнях та локальних замальовках Франца Порубського, у „культурних образках“ Конрада Пекельмана, в сатиричних та пародійних шкіцах Отто Зайдмана, у віршах та прозі Ґеорга Дроздовського (особливо в кн. „Тоді в Чернівцях і довкола“), у книгах „Магрібінські історії” чи „Горностай з Чорно поля” Ґреґора фон Реццорі, в поезіях Рози Ауслендер, Альфреда Гонга, Пауля Целана та ін. Ґ. фон Реццорі тонко підмітив це якраз на прикладі поетичної мови останнього: „…що стосується мови, то неабияку частку її краси можна пояснити тим, що вона до певної міри „гебреїзована“. Це мовні впливи, які неспроможний почути ні бюкенбуржець, ані мюнстерландець, але ми їх чуємо. І тому треба усвідомлювати, яким збагаченням були гебреї у цьому, коли хочете, чемберленівському, сенсі: як фермент декомпозиції в доброму розумінні, навіть у таких тонких речах, як мова. Синтаксична структура їхніх німецьких речень також прозоріша, гебреї майже так само точні, як і латиняни “

Інший приклад із цього ж ряду – німецькі синтаксичні конструкції Ольги Кобилянської, які зберігаються навіть у пізніх творах письменниці, скажімо, в романі „Апостол черні” (1926). Нерідко запозичуються також чужомовні реалії, поняття, жанрові форми (напр. у поезіях А.Марґул-Шпербера „Український степ”, Ґ.Дроздовського „Гуцульська весна”, К.Блум „Дойна голоду”, А.Кіттнера „Подільська земля”, І.Вайсґласа „Трепак”, „Українська пісня”, А.Ґонґа „Гайдуцькі балади”, „Румунська рапсодія”, П.Целана „Шібболет”, „Гавдала” тощо). Перекладацький діапазон буковинських авторів сягає від афро-американської негритянської лірики (антологія Анни Нусбаум „Африка співає“, 1929) – до китайських та японських поетів (К.Блум, А.Марґул-Шпербер). Не може не дивувати інтенсивність перекладацької діяльності Дмитра Загула (назвемо тут лише чотири томи перекладів з Г.Гайне), Йозефа Кальмера (антологія „Сучасна європейська лірика 1900-1925”, куди ввійшли твори 33 поетів світу), Пауля Целана, автора взірцевих перекладів поетичних та прозових творів понад 40 авторів з восьми мов, що засвідчила недавно виставка „Чужа близькість. Целан як перекладач“, яка з величезним успіхом демонструвалася в кількох європейських країнах. І це тільки вершина айсберга. Загалом же історія перекладу на Буковині складає окрему проблему, яка ще чекає на своїх дослідників.

Нерідко буковинські літератори різних націй розробляли у своїй творчості спільні проблеми, образи, мотиви. Це могли бути контактні впливи, зумовлені свідомим наслідуванням, переспівами, пародіюванням. Скажімо, легенду про Шипітські берези Ю.Федькович запозичив у Е.Р.Нойбауера, створивши на її основі однойменну баладу. Але часом при цьому виникають і типологічні сходження, спричинені однаковими умовами буття, спільними онтологічними, соціальними, моральними цінностями. Наприклад, образ криниці – невід’ємного складника буковинського ландшафту та життєвого укладу – зринає у віршах багатьох поетів Буковини незалежно один від одного. Німецькі дослідники літератури Буковини (К.Вернер) відзначають цю гідну подиву, пронесену через десятиліття тематичну близькість буковинських авторів навіть у діаспорі, коли багато з них були вже розпорошені по різних країнах і континентах, але продовжували зберігати у своїй свідомості й своїх творах пам’ять про Буковину як про обітовану землю свого дитинства та юності, як про неповторну місцевість, „де жили люди і книги” (П.Целан) і де звучали „чотиримовні збратані пісні“ (Р.Ауслендер). Це щемливе ностальгійне почуття немовби єднає буковинських поетів на вигнанні, воно, наче провідна зоря, супроводжує їх через простір і час.

Важливим фактором синкретизму мультинаціональної буковинської культури є також спільні для буковинських етносів елементи народної архітектури, інтер’єру житла, прикладного мистецтва, одягу, народних звичаїв, пісень, легенд та переказів, мовні особливості тощо. Згадаймо у цьому зв’язку бодай знамениті буковинські словечка “Aгі!”, “нo”, „Бігме!“, „перекиньчик“, „голодник“, “Oberluft“ або “nebbich“, які були без перекладу зрозумілі буковинцям різних національностей і про багатозначність яких так дотепно говорить у своїй книзі „Тоді в Чернівцях і довкола Г.Дроздовський.

Феномен синкретизму буковинської культури був явищем, породженим певними політичними та етнопсихологічними умовами – багатонаціональним складом населення краю, лібералізмом реформ та демократизмом конституційного устрою Австро-Угорської монархії після 1848 р., відносною соціально-економічною стабільністю, національною та конфесійною злагодою, інтеграційною роллю німецької мови, яка відкривала перед народностями Буковини широкі культурно-освітні горизонти, виконуючи водночас компромісну комунікативну функцію, незрілістю – і, як наслідок, – толерантністю національних рухів, рівноправністю єврейського населення та відкритістю й асиміляційними тенденціями єврейського космополітизму тощо. Після Першої світової війни, коли Буковина опинилася в складі Румунського королівства, а відтак стала об’єктом домагань двох найстрашніших диктаторських режимів – сталінського та гітлерівського – названі вище умови почали поступово занепадати, а то й зовсім зникати, а на зміну їм приходили шовінізм, національна нетерпимість і зневага, антидемократичні форми правління, а згодом – і прямі переслідування за класовою, національною чи расовою ознакою, попрання гуманістичних і моральних цінностей тощо. Все це призвело до збіднення етнічної палітри краю, до національного протистояння, до різкого відособлення національних культур, до взаємної недовіри, національної амбітності та інших негативних явищ, які остаточно не подолані ще й сьогодні. Однак феномен соборної буковинської культури, який існував приблизно від середини ХІХ – і до 30-х рр. ХХ ст., не може і не сміє бути похованим під уламками історичних трагедій і катастроф, оскільки він належить до позитивного досвіду людства. „У Чернівцях, – підкреслює у своїй книзі „Ідея Європи“ відомий публіцист і політик, колишній член Європейського парламенту Отто фон Габсбург, – існував синтез між національним розумінням і якоюсь вищою, сказати б, європейською позицією. Тут, у змішаному національному просторі, було доведено, що народи можуть досягнути у виробленні спільної культури вражаючих результатів, що цілком можливо поставити різні мовні та релігійні громади на службу великій спільній ідеї”.

З огляду на нинішні прагнення народів і політиків створити об’єднану Європу, ці слова не втратили своєї актуальності й сьогодні.