Будівельні матеріали. В степу звичайно використовується глина, перемішана з січеною соломою і половою. З такої суміші роблять „вальки” циліндричної форми або „лимпач” (саман) – великі цеглини. Вальки роблять під час будування і кладуть, вирівнюючи, один на один іще вологі; лимпач виготовляють і засушують заздалегідь. Валькові хати тривкіші, але будуються довго, бо після того, як виведено кожний 0,5-0,75 м, стіни лишають просихати.

Лісові місцевості мають переважно дерев’яні хати, будовані в „шули” (інакше: „в стовпи”, „в слупи”, „в закидку”), себто так, як і в сохи, тільки заповнюючи проміжки між сохами деревом, або „в зруб”; в останньому випадку на кутах хати викопують кам’яні або дубові стовпи, в нові часи це робиться також із цегли; на цей підмурівок кладуть підвалину хати з колод; щілини між колодами затикають мохом; двері роблять на шулах, забитих у підвалини (лутки, одвірки), а вінка прорубують в колодах. І такі хати здебільшого клинцюють або тинкують, а потім мажуть, за винятком півн. Чернігівщини, півн. Полісся і Карпат. Це мазання має не утилітарне, а радше традиційно-естетичне значення.

Хати заможніших селян і приходства принципово не різнилися від пересічної хати даної місцевості, часто бували більші, інколи були будовані з цегли і криті бляхою або дахівкою. В центральних районах містечок часті вже одноповерхові цегляні будинки. За статистичними даними з 1924 р. на Україні 50% досліджених хат були побудовані з дерева, 33% – з глини, 6% – з каменю.

Дах української хати звичайно чотирисхилий, як на Балканах і в словаків; в новіші часи шириться – можливо, під німецьким впливом, – двосхилий дах, що дає змогу мати зручніше і вище горище з вікном. Дах, що тримається на латах, прикріплених до кроков, в степу і лісостепу буває солом’яний або очеретяний, і цей матеріал кладеться звичайно не в притруску, а систематично, снопами, куликами, колоссям догори або вниз. Правобережні хати (за винятком закарпатських) відрізняються від лівобережних тим, що мають гребінь на стрісі, а на ребрах солома лежить не рівно, а острішками. В лісових районах вкривають не соломою, а драницею (тонкі колоті дощечки близько 50 см завдовжки) або ґонтом (такі самі дощечки, тільки вужчі і коротші). Це тип переходовий до білоруського, але він поширений і в Карпатах.

На Полтавщині й у степових районах взагалі хати часто мають ззовні ґанок. Обов’язково буває ґанок у гуцулів і здебільшого в бойків у формі невеликої галерейки уздовж передньої стіни. Скрізь хату оточує призьба – насип з бутинованої глини уздовж зовнішніх стін хати.

Двері в українській хаті одностулкові на залізних завісах; давніше їх робили на „веріях” чи „верійках” згори й на „бігунах” знизу. Поріг, особливо на заході України, буває досить високий, як пояснюють, на те, щоб до сіней не проходила вода і щоб не входила худоба. Форма дверей прямокутна, але зрідка можна зустріти ще старіший тип – шестикутні двері із зрізаними верхніми кутами. Одвірки і лутки подекуди мають різьбу характеру геометричного орнаменту. Замикають двері дерев’яними замками, між якими можна відрізнити два головні типи: „завісовий” (одноручний) і „колодковий” (сліпий).

Вікна найпримітивнішого типу були з невеличким отвором, високо в стіні засуваним дошкою. Первісно вони складалися з тонкого дерева, згодом із вологого міхура, пізніше – із скла. Згодом поширилися відсувні й відкривані вікна на 2, 4 і 6 шибок. Хата має звичайно три вікна: два – з чільного боку, а одне причільне, з вузького боку хати. Крім того, маленьке віконце над піччю чи під полом. В новіші часи вікна мають віконниці з дерева, часто помальовані, іноді розписані; лутки вікон подекуди мають геометричний орнамент.

Долівка хати найчастіше буває земляна, змазана глиною; заможніші селяни мають і дерев’яну. Окремо будується піл для спання – поміст 0,8-1 м від землі; в новіші часи замість полу поширюються ліжка.

Цікава особливість української хати – це „сволок”, на якому часто записують чи вирізують родинні пам’яткові дати, вішають „павуків”, лампу тощо. Українські хати ззовні і зсередини білять.

У житловій частині хати знов таки характеристична для майже всієї України однаковість навіть у розташуванні меблів. По один бік входу з сіней є піч, у протилежному куті (або коло печі) висячий „мисник” або „полиця” на посуд; між піччю й причільною стіною – „піл”, себто дерев’яний поміст для спання, або ліжко; у покуті під образами стіл із лавами уздовж стін і ослоном біля стола. У кутку між дверима й піччю ставлять „кочерги”, або „коцюби”, біля мисника „зрізок” з водою. На покуті на полицях ставлять образи, прикрашені сухими квітами, іноді лампадкою або голубком із тіста чи яйця, часто – вишиваними рушниками („божник”). До традиційних меблів належать такі: скриня, де зберігається одяг, бодня, де переховується майно дівчат і жінок, над полом колиска – завжди висяча для дитини. В новіші часи поширилися стільці і тапчани. Ліжка, скрині, мисники, столи тощо в гуцулів часто вкриті оригінальною різьбою геометричного характеру; скрині по всій Україні часто розписані квітами.

Піч робиться з глини, іноді з каміння, у гуцулів також із кахель; вона має 1,8-2 м завдовжки, 1,6-1,8 м завширшки, близько 1,6 м заввишки; перед отвором печі буває припічок із глини або цегли; припічок відокремлює від паливні дугастий отвір – челюсті, відкриті, коли піч палиться, де сушать зерно. Димохід веде від печі до лимаря.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.