Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 1
Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 2
Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 3
Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 4

Світ, який оточує людину, безмежний. Наші уявлення про нього відносні. Вони зафіксовані в океані наукової, художньої та практично-духовної інформації. Скромне місце у цьому океані займає журналістика – сукупність оперативних повідомлень і тверджень про важливі у певний час події і явища. Вона відрізняється від наукової та художньої інформації ступенем узагальнення й осмислення (див. вище).

Загальний обшир інформації, яку дехто називає архитекстом, справді, нікому із смертних не під силу охопити цілісно, збагнути До кінця. Журналіст, з огляду на специфіку оперативної інформації, способу її здобування і викладу, не може претендувати на глобальну, універсальну правду, на те, що в науці іменується високим словом істина. Відомий український журналіст, один із зачинателів нового, посткомуністичного журналізму, головний редактор популярного тижневика “Post-Поступ” Олександр Кривенко так сформулював цю закономірність:

“Не берімо на себе тягаря казати правду. Ми не кажемо істини, бо ми її не знаємо. Ми не творимо фактів, лише допомагаємо іншим дізнатися про ці факти. Ми не даємо оцінок фактам, лише допомагаємо іншим зробити висновки з наведеної нами інформації. Якщо на підставі поданої нами інформації люди зроблять вмотивовані висновки – це добрий результат нашої праці. Якщо на підставі наших повідомлень люди уникнуть хибних висновків – ще краще. Помилки, обман, страх – від непоінформованості. Інформуючи людей, ми допомагаємо їм пізнати правду. Але ми не ризикуємо думати, що пропонована нами інформація вже є правда в кінцевій інстанції. Адже завжди існує певна кількість фактів, яких ми самі не знаємо”.

Незважаючи на категоричність і навіть суперечливість окремих висловів, у цьому судженні відображені загальні властивості пізнавальних можливостей журналістики й особливо тієї її частини, яку ми нарекли подієвою інформацією і яку, незважаючи на термінологічні успіхи сучасної науки, самі журналісти вперто продовжують називати просто інформацією.

Справді, мас-медіа у всій своїй сукупності, у трансконтинентальному, національному і регіональному вимірі відображають інформаційну картину світу. З них сучасна людина дізнається про те, що, коли, де відбулося у світі, знаходить оперативне тлумачення тих чи інших подій. У теорії і практиці ЗМІ, особливо на Заході, давно утвердилась думка про те, що об’єктивність журналістки вимірюється неупередженою подачею новин, фактів, без нав’язування оцінок журналіста.

Некоментована, всебічно і системно подана інформація дійсно є одним із шляхів об’єктивного і точного, неупередженого відтворення дійсності. Вона потребує неабиякого вміння, чуття, напруження думки. Але все це залишається, так би мовити, за рядками тексту. В самому ж тексті мінімум власних думок, оцінок, суджень. Як постійно наголошують зарубіжні дослідники, автор має бути абсолютно відстороненим. Він, при всій захопленості явищем, не має права виявляти власних симпатій чи антипатій, слідувати принципу неупередженості та діловитості. Принцип репортера, на думку цитованого шведського журналіста і дослідника Еріка Фіхтеліуса, такий: “Я тут не для того, щоб говорити, що думаю я сам. а для того, щоб повідомляти, що думаєте і що робите ви”. Такий же принцип сповідує згадуваний О. Кривенко, який він формулює полемічно загострено: “Не любімо нікого. Ні правих, ні лівих, ні центристів. Ні злочинців, ні святих. Принаймні, не демонструймо своїх симпатій. Ці симпатії, звичайно, у нас є. Але не випя’чуймо їх на демонстраційний огляд, сховаймо їх глибше. І глядач сприйме наші симпатії (й антипатії) без внутрішнього опору. Бо всяке нав’язування є агресією, а всяка агресія викликає опір… Не ненавидьмо нікого. Ми – не публіцисти. Ми мусимо повідомляти людям новини навіть про тих, хто нам ненависний…”.

Така позиція – природний протест нової пострадянської журналістики проти комуністичної преси, яка була журналістикою без інформації, яка була квазіпубліцистикою. аж надто суб’єктивною, менторською, бездоказовою, директивною, догматичною, в основі своїй брехливою.

Фактологічна журналістика має низку безсумнівних переваг. Вона дає загальне уявлення про те, що відбувається у світі, використовуючи насамперед факт. Він завжди багатший, багатозначні-ший, аніж будь-яке судження. Він сприймається легше, запам’ятовується глибше і міцніше. А головне – подієва інформація дає можливість чи створює ілюзію самостійного мислення реципієнта. “Не вчіть мене, – промовляє пересічний читач або слухач, – дайте мені факти, і я в них розберусь сам”.

Водночас, ґрунтовний філософсько-гносеологічний аналіз проблеми відтворення і розуміння дійсності дає підстави, як мінімум, для двох висновків. Перший. Якими б достовірними й обширними за обсягами не були факти, вони можуть нічого не сказати про сутність процесів та явищ. Більше того, часто нагромадження найрізноманітніших фактів може не прояснювати, а затемнювати справжню суть речей. Для з’ясування цієї сутності потрібні знання фундаментальних законів, пізнання у галузі історії, економіки, політики, психології, а також вміння самостійно мислити, аналізувати.

Другий. Не треба тішити себе ілюзіями щодо абсолютної об’єктивності подієвої інформації. Чесно відібрана, проаналізована фактологічна інформація справді, при бажанні, може багато сказати про світ і час. Та разом з тим, вона таїть у собі потенціальну можливість маніпуляції з допомогою фактів. Про факт і його природу мова у наступному розділі.

Важливо зазначити, що у журналіста, редакції. інформаційного агентства завжди є можливість відібрати і монтувати факти за певним принципом, який підводить читача до певного потрібного для автора висновку. Один із відомих журналістів міжнародників порівняв цей підхід до простої арифметичної задачі, коли факти добираються за принципом 2 додати 2. Висновок про те, що вийде 4 зробить сам читач чи слухач. І буде твердо переконаним, що такий висновок належить йому і нікому іншому. Такий спосіб пропаганди досить підступний і дуже ефективний із психологічної точки зору.

Що стосується журналістської аналітики, то тут теж діє принцип уважного і ретельного вивчення, систематизації фактів. Публіцист, як вже звертали увагу, повинен не нав’язувати власну думку, а підводити до неї читача з допомогою не тільки фактів, але й суджень, неупереджених міркувань. Зрозуміло, у цьому випадку набуває чинності суб’єктивний фактор. Об’єктивності відображення автор досягає через суб’єктивне бачення і розуміння, прозріння. В аналітичних жанрах застосовуються методи наукового пізнання,; складний логічним апарат, у художньо-публіцистичних – ще й специфічно-художній спосіб осягнення істини. Вирішальне значення має особливий талант, здатність до інтуїтивного відкриття, вгадування істини, яка, у свою чергу, ґрунтується на широкій ерудиції та еврестичній властивості розуму. Такий талант був у Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Донцова, Миколи Хвильового, Івана Багряного, а із сучасників слід відзначити Миколу Руденко, Оксану Забужко.

Отже, у кінцевому підсумку принцип правдивості журналістики реалізується тими особистостями, які в ній працюють. Дуже багато залежить від їх професіоналізму, громадянської мужності, таланту. Але журналіст, більшою мірою, ніж вчений чи письменник, залежить від оточення, від згадуваних уже політичних та економічних умов. Тому цілком закономірна постановка питання, що сьогодні заважає журналістові говорити правду?

Про це йшла мова під час парламентських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. Відомі українські журналісти гостро дискутували про незалежність журналіста. Ірина Погорєлова наполягала, наприклад, на тому, що “цей перехідний етап у царині свободи слова, який переживає Україна, можна завершити на користь становлення вільного інформаційного простору визнанням статусу незалежного журналіста, законодавчим оформленням цього статусу на рівні з засобами масової інформації”1.

Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 3
Об’єктивна реальність в журналістиці і шляхи її відображення – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.