На рубежі ХХ ст. з’являється комуністичний напрямок в соціалістичній ідеології. Її засновники (Е. Кабе (1788-1856), Т. Дезамі (1803-1850), О. Бланкі (1805- 1881), К. Маркс (1818-1883), Ф. Енгельс (1820-1895), В.Ленін (1871- 1924) висунули ідею революційного переходу до нового справедливого суспільства загальної рівності. Вперше головні положення комуністичної доктрини були сформульовані в «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.), що став програмою марксизму. В цій роботі обґрунтовується історична місія пролетаріату, неминучість краху капіталізму, закономірність розвитку пролетарської революції, вперше висловлюється ідея завоювання політичної влади пролетаріатом. Головна ідея програми – необхідність зміни суспільно – економічного ладу за допомогою міжнародної солідарності трудящих. Буржуазна держава і її соціальні інститути повинні бути знищені за допомогою диктатури пролетаріата.

В теоретичних працях „Критика Готської програми” (1873), „Анти-Дюринг” (1878), „Розвиток соціалізма від утопії до науки” (1880) були сформульовані принципи марксизму.Як вже розглядалося, марксизм бачив головне протиріччя історичних епох в класовій боротьбі антагоністичних класів. Воно породжується та саморозвивається в силу існуючих розбіжностей між способами виробництва та розподілу матеріальних благ, соціальної нерівності людей в силу різного ставлення до засобів виробництва, влади і місця у суспільній ієрархії. Тільки безкласова комуністична суспільно-єкономічна формація може вирішити всі проблеми людства. Комуністична теорія розглядає соціалізм як першу, незрілу фазу комуністичної формації, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду.

Марксизм також вперше широко дослідив і обґрунтував ідею про панівний клас і панівну політичну силу. Роль політичної партії К. Маркс бачив в мобілізації робітничого класу на революційні перетворення. Комунізм в баченні перших комуністів – це суспільний лад, заснований на принципах колективної власності , де на зміну соціалістичному принципу розподілу: “від кожного – за здібностями, кожному – за працею“ приходить новий – „ від кожного – за здібностями, кожному – по потребам”. Цей утопічний принцип мав забезпечити соціальну справедливість та умови для всебічного розвитку особистості. Соціалістична держава в її політичній формі є безтоварною, плануємою та самоврядною, в подальшому її політичний зміст мав відмерти. В реальності, після соціалістичної революції в Росії, ці ідеологічні догми опинилися нежиттездатними.

Поряд з безумовно важливими політичними висновками комуністична теорія має ряд явних науково-практичних протиріч: К. Маркс не гадав, що капіталізм може видозмінюватись і активно модернізуватись; проголосивши головним принципом справедливого суспільства знищення приватної власності, грошового стимулювання та іншого, марксизм не зміг запропонувати якусь обґрунтовану заміну грошовим стимулам. Не були науково обґрунтовані принципи самоврядування, на яких мало будуватись бездержавне суспільство. Клас у цілому керувати державою та єкономічно правити не може. З цього видно, що пролетарьскій державі потрібні керівники, які згодом займають місце правлючої еліти.

Одне з найбільше неясних питань в марксизмі – це проблема форм правління. Так, наприклад, демократія трактується тільки з точки зору інтересів пролетаріату і пролетарської держави. Маркс виділяє два типи демократії: демократія для всіх і для народу відповідно – ліберальна демократія і радикальна.

Ліберальна демократія базується на гуманістичних принципах епохи просвітництва і тому, на погляд марксистів, нежиттєздатна. Радикальна демократія базується на відбору „потрібних” цінностей і соціально зорієнтована в бік пригноблених шарів населення. У комуністів завжди було подвійне ставлення до демократії: з одного боку, вони закликали до єднання всі ліві сили, втягували до політичної діяльності широкі верстви населення, а з другого, вся політична система була жорстко централізована. Всяке проявлення „інакомислення „ заборонялося. Диктатура класу переросла у диктатуру партії а, згодом, у владу обмеженої кількості партійно-управлінської верхівки.

Безумовно, економічною помилкою марксизму стало те, що одна з стадій капіталізму була прийнята за його кінець, а можливість революційного рішення – за панівний варіант розвитку. Буржуазні революції визрівали і були об’єктивним завершенням економічних перетворень. Революції в Західній Європі в мирній чи насильницькій формі змінювали політичну надбудову держави, розчищали дорогу новим відносинам. Політичною помилкою класиків став висновок про те, що соціалістична революція буде в змозі радикально і швидко змінити економічний базис. Практика побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі, революційних перетворень в ряді слаборозвинених країн доказала хибність і ненаучність такого підхода. Цей факт можливо пояснити, що комуністи забули зміст головної тези марксизму. Комунізм – це не конкретне становище суспільства, а рух до нового стану, уявлення про яке постійно змінюється.

В другій половині ХІХ ст., починається перегляд доктрини. Ф.Енгельс писав, що «час революційних перетворень минув» і вказував на необхідність довгих підготовчих заходів. Наприкінці ХІХ ст. починається розкіл в марксизмі. К. Каутський, Е. Бернштейн, В. Ленін піддали марксизм ревізії – зліва і справа – і виникли два головні напрямки – соціал-демократія (опортунізм) і радикальний комунізм (більшовизм). Ленінська ідеологія відображує ідеї пролетаріата та його союзників. Соціал-демократична ідеологія відображує інтереси працівників: дрібної буржуазії, робітників, селянства, середнього класу, які зацікавлені з одного боку у ринковій економіці, а з іншого, потребують захисту з боку держави від крупного капіталу.