Трансформація методології сучасного вітчизняного правознавства спонукає по-іншому розв’язувати, здавалося б, давно вже вирішені проблеми. Нові методологічні підходи дозволяють розглядати право як найважливіший елемент людського буття, що має власну основу існування та розвитку.

Йдеться, зокрема, про проблему правової реальності.

Проблеми правової реальності розглянуті в працях О. О. Бандури, Є. В. Бур-лая, О. Л. Копиленка, А. М. Колодія, А. А. Козловського, М. І. Козюбри, С. І. Максимова, Л. В. Петрової, П. М. Рабіновича, С. С. Сливки. Проте слід зазначити, що в умовах становлення в Україні ліберально-демократичної та соціально-правової держави виникають нові потреби в осмислені права.

Метою даного дослідження є обґрунтування існуючих та нових тенденцій розвитку права, яке набуває рис основного ціннісного орієнтиру.

Дослідники, які зорієнтовані на матеріалістичну методологію, ототожнюють правову реальність з позитивністю (позитивний /від лат. positivus — позитивний/ — стверджуючий; дійсно наявний, фактичний).

Позитивізм філософський — напрямок у філософії і науці (з часу Канта), який виходить з «позитивного», тобто з даного, фактичного, стійкого, безперечного, і обмежує ним своє дослідження і виклад, а метафізичні пояснення вважає теоретично нездійсненними і практично не потрібними і питання, відповідь на яке не в змозі проконтролювати, верифікувати дослідом, позитивізм називав «псевдо-питанням». Система позитивізму була створена Кантом, але до Канта вона вже була представлена Юмом, Даламбером і Тюрго. Основним поняттям позитивізму є поняття «факт». Усі позитивісти одностайні в тому, що позитивізм тісно пов’язаний з картиною світу і методами, притаманними природничим наукам. Звідси антифілософська реакція позитивізму проти ідеалізму і звернення до матеріалізму.

Під кутом зору нематеріалістичної методології, проблема реальності взагалі і правової, зокрема, здобуває іншого розв’язання.

Так, західні онтологи, починаючи з елеатів, виокремлювали два види реальності, а саме реальність фізичну, або позитивну, і реальність думки. Парменід поєднав обидві реальності і одержаний синтез назвав «єдиний». Це було знаменним відкриттям «буття в цілому». Парменіду, з цього приводу, належить відоме висловлювання: «Одне й теж: думати і бути функцією того, що думаєш». Цікаво відзначити, що, услід за Парменідом, Рене Декарт у XVII столітті проголосить відоме: «Cogito ergo jum» («Мислю, тож існую»).

Парменід вчив, що необхідно стерегтися чуттів тіла, бо вони задовольняються лише поверхнею речей. Таким же чином треба стерегтися і гадок людей, теж поверхових. Істинне знання досягається розумом (логосом) по той бік чуттів.

Услід за Парменідом, Платон і Арістотель теж вважали, що «буття в цілому» означає синтез обох видів реальності, а саме реальності фізичної або матеріальної і реальності мислимої. «Думка — це найкраще з сущого», — наголошував Арістотель. Думку Арістотель назвав Богом. Якою є реальність по той бік фізичної реальності? — ось головне питання Платонової і Арістотеле-вої метафізики. Мислима реальність, за Платоном і Арістотелем, є першопричиною сущого. Цю мислиму реальність вони назвали Ідеями або Духом. Класики метафізики тлумачили свої ідеї як мету або цілі, які людина ставить перед собою і їх досягає. їхня філософія є прагненням підкорити всю емпірію ідеям речей. Ідея мусить адекватно втілитися у факт.

Отже, з самого початку перед грецькою філософією виникла дилема «єдиного» і «множинного». Перші грецькі філософи бачили, що їхнім чуттям відкривається розмаїтийй, множинний, минущий світ речей, явищ. Однак вони були переконані, що повинна існувати можливість якимось чином звести цей світ до єдиного начала, принципа, єдиної причини. Характерною особливістю давньогрецького мислення було те, що перші філософи шукали матеріальну або фізичну причину всіх речей (вода Фалеса, повітря Анаксімена, вогонь Гераклі-та). Мета цього пошуку і полягала в тому, щоб вказати шлях від «множинного» до «єдиного», сформулювати основоположний принцип, матеріальну причину, виходячи з якої можливо було б зрозуміти усі явища.

Суттєво, якщо для мілетських філософів доконечне усіх речей було видимим, матеріальним, емпіричним (вода Фалеса, повітря Анаксімена, вогонь Ге-ракліта), то для Платон а і Арістотеля таке доконечне було мислимим. Услід за Плато ном і Арістотелем, й сучасні нові онтологи вважають, що «суще є те, що є; воно не ідентичне даному, оскільки охоплює також і недане, тобто мислиму реальність».

Зі згаданого випливає, що під кутом зору матеріалістичної онтології право є позитивною реальністю. Ця онтологія обмежує сферу реального лише матеріальним. Нематеріалістична ж онтологія опрацювала широке поняття реальності, визнавши цілковиту реальність ідей чи то духу і прагнучи з цієї позиції визначити автономне буття духу, закономірності його виникнення, розвитку і фу нкціону в ання.

То ж що таке ідея чи то дух права? Виразно відповідали на це запитання класики української юриспруденції і філософії права П. Юркевич і Б. Кістяків-ський.

П. Юркевич зазначав: «…держава, яка спирається лише на закон, не є нормальною. Закон не в змозі містити ідею права, справжнє джерело якої затаєне в духові людини, непідвладному ніякому формалізму».

Аналогічно міркував й Б. Кістяківський. На його думку, нині є загальновизнаним, що дійсне існування права не в статтях та параграфах законів, надрукованих в кодексах, а в свідомості як всього суспільства, так і кожного його громадянина. Услід за Кантом і Гегелем Б. Кістяківський нотував: «Головне і найбільш суттєве в змісті права утворює свобода… Право лише там, де є свобода особистості…. Ми мусимо звернутися до поняття права в його чистому вигляді, тобто з його справжнім змістом, який не запозичений з економічних і соціальних відносин… Це азбучні для європейців істини».

У сучасній західній юридичній літературі ідея права продовжує посідати першочергове місце. На думку Ж.-Л. Бержеля, юридичний чи то етатичний позитивізм, заперечуючи на підставі розмаїття систем позитивного права будь-яку ідею перманентної і універсальної справедливості, ототожнює право з законом і, відповідно, з волею держави. Це вчення витікає з теорії абсолютної влади правителя. Проте, ототожнення права з однією лише волею держави, незалежно від усіх глибинних мотивів цієї ідеї, здебільшого неточне і надзвичайно небезпечне.

Французький правник наголошує, що формальне визначення права, якщо до нього підходити як до сукупності юридичних приписів, в змозі викликати уяву занадто вузького бачення предмета, оскільки обмежується в такому випадку рамками позитивного права і обмежує його уявленням про законослухняність, яка виникає лише навколо поняття держави, яка видає юридичну норму і санкціонує її дію. Однак, право не можна зводити до формальної сукупності правил, які постають не більше як його вираженням в дану мить і в даному суспільстві. Ці правила ще не все право. «Дух права є вищим за букву права».

Аналогічними є й міркування Г. Бермана. Американський правник зазначає, що західна традиція права завжди, навіть в епоху розквіту національної держави, ґрунтувалася на вірі в існування закону, який є вищим навіть за закон політичної влади. Цей закон називали колись божественним правом, потім природним правом, а тепер правами людини. Г. Берман наголошує: «Право виводилося з і укорінювалося в реальності, яка виходила за межі існуючої структури політичної влади. В більш пізній час ця трансцендентна реальність вбачалася в правах людини, демократичних цінностях і інших пов’язаних з ними уявлень. В більш ранній час її вбачали в божій і природній справедливості». І далі: «Існує напруга між ідеями і фактичністю, між динамічними властивостями і стабільністю, між трансцендентністю і іманентністю західної традиції права».

На думку американського правника, право на Заході, постійно з часу Папської революції, мало сильний елемент традиційності. Традиція — це дещо більше, ніж історична спадковість. Вона являє собою змішання свідомих і несвідомих елементів. Говорячи словами Октавіо Паса, «це видимий бік суспільства — установи, пам’ятники, продукти праці, речі, але це і особливо схований від усіх поглядів невидимий бік: переконання, бажання, страхи, отримання почуттів, мрії». «Право звично асоціюється з видимим боком, з продуктами праці, але вивчення історії західного права, і особливо його витоків, свідчить про те, що воно укорінене в найбільш глибоких віруваннях і чуттях людей». «Право не лише факт, але також і ідея, поняття і, окрім того, певний ціннісний критерій. Воно неминуче має інтелектуальні і моральні виміри. На відміну від суто матеріальних явищ, воно складається з ідей і цінностей».

З усього казаного випливає, що під кутом зору правової онтології новою для юристів реальністю стає ідея права. Під ідеєю права споконвіку розуміють право у його цілісності й доконечності. При цьому, якщо ми хочемо, щоб в майбутньому право повністю виконувало ті функції, які воно повинне виконувати і на виконання яких чекає суспільство, підхід до ідеї права повинен бути творчим.

Відомості про автора: В. В. Дудченко,

канд. юрид. наук, доцент