Аргументація тісно пов’язана із суперечкою. Остання неможлива без відповідної аргументації, хоч аргументація існує і як самостійне явище. Полеміка (походить від грец. слова, що в буквальному перекладі означає військову майстерність) – зіткнення поглядів, ідей, концепцій і теорій, вчень. Полеміка – похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й осягнення істини. Суперечка е постійним супутником людського спілкування. Вона може вестись досить бурхливо, адже не розрахована на публіку.

Публічною є усна або письмова суперечка перед більшою чи меншою аудиторією. Це можуть бути засідання товариств, гуртків, наукових рад, конференцій, а також письмові суперечки між ученими, політиками, письменниками на сторінках статей, книг тощо. Полемічне мистецтво пройшло величезну еволюцію від ораторських виступів, розрахованих на обмежену аудиторію, до публічних суперечок у пресі та в ефірі. На очах нашого покоління публічні суперечки набули небачених раніше масштабів. Непомітно відбулось відродження ораторського мистецтва у його радіо- і телемодифікації, до якого суспільство не завжди було готовим.

“Полеміка, – писав Іван Франко, – є безпремінна умова боротьби думок, інтересів, поступу громадського. Без неї не обходиться дневникарство, бо день за днем виявляє якусь громадську хибу, фальшиву думку, котру треба зараз же й показати, не дожидаючи, поки таких проявів набереться на книгу наукової праці, в котрій можна тим спокійніше їх оглядати, що деякі з них “відійдуть в минуле”, іноді навіть з тими громадами, в котрих вони творились”1.

Передумовою успішного ведення полеміки і дискусії є політична можливість вільного обміну думками, ведення діалогу, тобто політичний плюралізм. Справжня полеміка і дискусія неможливі у суспільстві тоталітарному. Однак було б несправедливо твердити, що в радянські часи, особливо після смерті Сталіна, не було публічних суперечок. Вони були, і нерідко гарячі, по-своєму результативні. Але, по-перше, стосувались вони часткових, нерідко другорядних питань. Навіть у роки так званої перебудови побутувало положення: сперечатись можна про все, але не можна піддавати сумніву правильність соціалістичного вибору. Можливо, саме ці обмеження за відомим законом маятника спричинили протилежну тенденцію – безпардонність і розв’язаність у сучасній полеміці. По-друге, як і всі духовні процеси, дискусії суворо контролювались. На учасників суперечки могли у будь-який момент накинутись із найстрашнішими звинуваченнями, а саму суперечку заборонити. Так було у сталінські часи, коли громили так званих вейсманістів-морганістів, відкинувши нашу біологічну науку на десятиліття назад. Так було у часи М. Хрущова, коли партійні невігласи і сам Микита Сергійович диктували свої примітивні мистецькі смаки талановитим художникам і поетам.

По-третє, полеміка, особливо політична, велась в одні ворота, переважно міжнародного імперіалізму, українського буржуазного націоналізму і сіонізму. Той, з ким сперечалися, не міг публічно відповісти на висунуті звинувачення, оскільки був позбавленим трибуни, а то й перебував у концтаборі. Звикнувши сперечатись із людьми зі зав’язаними руками, ідеологи тоталітаризму при першому подуві очищуючого вітру тут же сховались у кущі. Тільки окремі з партійних керівників наважувались вступити у публічну дискусію, і то, як це сталося з Л.Кравчуком, під впливом протилежних аргументів змінювали свої позиції.

По-четверте, у ліпших ленінсько-сталінських традиціях суперечка велась, як правило, грубо, не зважуючи власних слів і виразів. На жаль, всі ці вади полеміки не щезли безслідно. Вони так чи інакше продовжують існувати сьогодні. Досить послухати деякі парламентські дебати чи прочитати передвиборні суперечки. Здавалось би, всі перепони здолані. Критикуй, сумнівайся, сперечайся хоч з класиком, визнананим філософським чи економічним авторитетом, хоч з самим президентом. Сперечаємось. Тільки стає очевидним, що шуму багато, а результати майже нульові. Виявляється проста істина: до цивілізованої суперечки треба дорости, сперечатись треба вміти. І не лише у технічному, вузькопрофесійному плані, а у плані політичному, психологічному, філософському.

У свій час про це писав відомий чеський діяч і філософ, один із конструкторів Празької весни Зденек Млинарж. “Характерна риса сьогоднішнього суспільства, за моїми спостереженнями, – це невміння сперечатись, – зазначав він ще у 1991 році. – Супротивні сторони з піною на губах доводять свою правоту, яка звично виражається у крайніх формах, намагаючись “добити” опонента, щоб він більше не зміг підняти голови. До масової свідомості ще не дійшло, що істина, як правило, відносна: той, хто безумовно має рацію у даний час, завтра може бути зовсім неправим, і йому доведеться це визнати. У цивілізованому суспільстві загальноприйняте співробітництво з політичним суперником. Завтра вони можуть помінятися місцями: цей може бути наверху, а той виявиться до нього в опозиції. Лише навчаючись на перших помилках, позбуваючись нетерпимості, молода демократія зуміє втриматись перед спокусою встановлювати демократуру”.

Звичайно, можна зрозуміти гостроту і навіть непримеренність і зіткнень думок, коли йдеться про кардинально протилежні суспільні позиції. Але важко пояснити непримиренність, ворожість однодумців у принципових, головних питаннях. Сутність такої полеміки не у зіставленні суспільно-політичних позицій, а в амбіціях , опонентів, їх пристрасному бажанні виглядати краще в очах публіки, принизити іншого. Така полеміка – результат політичного протистояння, за яким криються відповідні інтереси, а також відповідні психологічні, звичаєві передумови. Як би там не було, часті , заклики до злагоди, єдності, як і обіцянки толерантності у суперечці, практично мало що дають.

І тут необхідно торкнутися самої природи і призначення полеміки. У якійсь мірі двоїстість полеміки пояснюється роздвоєністю її функцій. Суперечка, – і в цьому, на нашу думку, її висхідна і і головна функція, – полягає у з’ясуванні певної істини, наближенні до неї. “У суперечці народжується істина”, – звично кажуть у таких випадках. Відомий і популярний сьогодні російський дослідник С.Поварнін називає її “суперечкою заради істини”. Але існує також інша, похідна, як повинно би бути в ідеалі, функція суперечки, сутність якої зводиться до того, щоб переконати аудиторію, завоювати однодумців. Вона нерідко виступає головним завданням суперечки. За С.Поварніним, це “суперечка заради доведення”, тобто переконування аудиторії. На практиці ця функція стає нерідко головною, коли для автора основне не питання правди, а спосіб нав’язування власної думки, власної позиції.

І Теоретики, зокрема згадуваний уже автор написаної ще у 1917 році книги “Суперечка. Теорія і практика суперечки”, вважають таку полеміку порівняно нижчою формою суперечки. “У ній, підкреслює С.Поварнін, – можна розрізнити два найбільш важливі відтінки, різні за цінністю: а) той, хто сперечається може переконувати супротивника у чомусь, у чому сам глибоко переконаний (тут завдання іноді найбезкорисливіше: лише зробити іншого “співучасником істини”), б) але той, хто сперечається, може переконувати і зовсім не тому, що переконаний в істині того, що захищає або у неправдивості того, на що нападає. Він переконує тому, що “так треба”, що “так корисно” для якоїсь мети. Іноді ця мета добра, іноді глибоко егоїстична, у всякому разі стороння”1.

Полеміка в журналістиці – Частина 2
Полеміка в журналістиці – Частина 3
Полеміка в журналістиці – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.