Полеміка в журналістиці – Частина 1

Сам процес суперечки багатоликий і сутність її багатофункціональна. Схематично суперечку можна за формою поділити на полеміку, дискусію, диспут, дебати. У літературі прийнято різко протиставляти полеміку і дискусію. Мабуть, виходячи із войовничості походження самого слова полеміка, дехто намагається у першому випадку бачити лише конфронтацію, протиборство протилежних думок, непримиренних між собою. Натомість у дискусії (сіізсіпіо -дослідження, розгляд) бачать суперечку, мета якої полягає у з’ясуванні і порівнянні різних точок зору.

Це не зовсім так. Відмінність між полемікою і дискусією скоріше кількісна, ніж якісна. Адже дискусія, як правило, починається із суперечки двох чи більше авторів, але у зв’язку із важливістю, масштабністю проблеми переростає у тривалу, із залученням значної кількості учасників суперечки та засобів масової інформації, якщо йдеться про публічний спір. Дискусії з приводу деяких питань можуть тривати роками і навіть десятиліттями. Досить нагадати такі питання, як вдосконалення економічної системи молодої української держави, проблеми формування демократичного суспільства, підвищення духовності, дискусії з питань історії, мови, культури, які майже не припиняються, тривають постійно. Що ж до диспутів, дебатів, то вони мають специфічний науковий характер і ведуться у відповідних наукових чи навчальних цілях.

Метою суперечки може також бути не пошук істини, не переконування інших у певній істині, а просто перемога над супротивником. Може, ліпшим прикладом такого виду є передвиборні кампанії. “Мотиви проведення такого спору, – зазначає І.Хоменко, можуть бути різноманітними. Один вважає, що відстоює справедливість, інший – захищає суспільні інтереси, третій нав’язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як повинно бути, четвертому потрібно самоутвердження і т. ін. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає в тому, щоб “взяти гору” над “супротивником” за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Така суперечка іноді називається ще еристичною”.

Виділяють також такі види суперечки, як спір-спорт, спір-гра, тобто суперечка заради самої суперечки і суперечка як вид тренажу чи навіть розваги. До речі, у свій час теорія і практика полеміки як частина обов’язкового навчального курсу риторики вивчалась у багатьох навчальних закладах. Вивчення риторики поступово відроджується сьогодні.

Оскільки неможливо проаналізувати неймовірно широкий спектр теоретичних проблем полеміки і дискусії, розглянемо лише окремі аспекти цього складного питання. Суперечка може бути корисною за певних передумов, її визначають мета, ціль полеміки і чесне прагнення правди чи намір досягнення переваги в очах громади, викрити помилковість, шкідливість та небезпечність хибних поглядів, зганьбити або вилаяти опонента. Дуже важливою у суперечці є, як уже зазначалось, елементарна повага до переконань противника. Демократичні, прогресивні мислителі запевняли, що істинні переконання і вірування не є обманом чи лжою. Для переконаної в чомусь людини це може бути лише хибність погляду. І з цією хибністю ми повинні боротися всіма силами логіки і почуттів, із всією пристрасністю і майстерністю полеміста. Не втрачаючи при цьому “лицарства боротьби”.

Вступаючи у суперечку, треба пам’ятати про згадувані уже три логічні елементи будь-якого доказу. Перший із них – теза, яку берешся відстоювати. Вона повинна формулюватись по можливості точно і чітко, інакше читач або слухач не зрозуміє, проти чого виступає і що захищає автор. А це передбачає ясний і повний виклад основної думки, гіроти якої виступає, яку намагається спростувати автор. Другим елементом будь-якого доказу є аргумент, тобто істинне судження, яке не потребує додаткових доказів. У полемічній практиці ми іноді пробуємо довести або заперечувати певну думку при допомозі судження, яке само вимагає доведення. Нарешті, будь-який полемічний виступ – це цілий ланцюг суджень, послідовно розвинута думка, ціла система аргументів.

Та все це – лише загальна, пунктирна схема, стовбур, на якому нарощуються м’язи у вигляді суперечливих суджень і емоцій, живої інтелектуальної плоті. По-перше, гарячий спір завжди багатший, ніж раціонально сформульовані тези, аргументи, контраргументи і т.д. Як людина, яка промовляє чи пише, рідко думає або взагалі не думає про вимоги граматики (вони десь у підсвідомості), так і полеміст спеціально не задумується, як сформулювати тезу, аргументи виникають у процесі міркувань. Нерідко у публіцистичній суперечці теза не формулюється, а логічно випливає із описуваної ситуації, логіки фактів і явищ. По-друге, багато, якщо не більшість суперечок і дискусій, розраховані на публіку, на завоювання її симпатій, а тому автор прагне “красиво виглядати” в її очах. По-третє, публічний спір неминуче містите у собі не тільки раціональні, але й більш чи менш чітко виявлені емоційні елементи. Останнє не тільки не прояснює, але й затемнює істину. Відомий американський психолог Дейл Карнегі, популярні, якщо не популістські, книги якого у свій час стали для нас чимось на зразок психологічного євангелія, радить загалом не вступати у суперечку із співбесідником, різко не заперечувати йому.

Сама суперечлива природа публічної суперечки таїть у собі можливість різноманітних вивертів, хитрувань, їх навіть прийнято ділити на дозволені і недозволені або лояльні та нелояльні. До дозволених відносять усякі тактичні прийоми полеміки. Це насамперед вміння захопити ініціативу в суперечці, вести наступальну, а не оборонну тактику, концентрувати увагу на найбільш вразливих сторонах аргументації супротивника, роблячи менш помітними ті моменти, в яких автор відчуває себе слабшим. Неабияке значення тут мають елементи несподіваності, а також розвинуте почуття гумору. Навіть такий тактичний хід, як вміння взяти останнє слово в суперечці, підсилює позитивне враження від сказаного.

Інша річ, коли учасник публічної суперечки у той чи інший спосіб не дає супротивнику говорити, закриває, як кажуть, опонентові рота. Він постійно його перебиває, не дає можливості навіть слова сказати у своє виправдання. Тут свою роль можуть відіграти, як це нерідко буває у процесі передвиборної боротьби, спеціально підібрана і натренована публіка, “хор”. Це застосовується зокрема в усних публічних спорах у залі чи на майдані. Відповідно настроєна публіка може просто “закричати” оратора. Такі “хори”, хоч і в менших масштабах і з обмеженням у правах застосовуються у телевізійних дебатах.

Також варто назвати прийом апеляції до влади, який у Росії було прийнято називати “закликом до городового”. Відчуваючи слабкість аргументів, учасник дискусії звертається до тих, у чиїх руках влада: до президента, міліції, прокуратури. Скільки таких закликів, усних і друкованих, доводиться вислуховувати і сьогодні.

Багато хто і нині не проти того, щоб скористатися випробуваним в історії прийомом доведення з допомогою палки. Останній був головним у полеміці проти дисидентів у радянські часи. Здавалось би, все це повинно би відійти у минуле. Та не відійшло. Досить згадати неодноразові погрози так званих лівих розібратись у позиціях деяких істориків, політиків і політологів, журналістів та письменників. Спитати з них, так би мовити, з усією строгістю колишніх законів за їх у корені неправильні, крамольні писання. Чи згадаймо войовничі виступи дуже активного і, здавалось би, досить освіченого депутата у спідниці, яка пророкувала деяким своїм колегам по парламенту неодмінний розстріл. Правда, за одного із них, теж доктора наук, дама пообіцяла заступитися. Як вищий суддя вона ж змилувалась над іншими депутатами й чиновниками, пообіцявши не саджати їх у тюрму, а зібрати у резервацію і примусити жити за 49 гривень на місяць.

Полеміка в журналістиці – Частина 3
Полеміка в журналістиці – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.