Полеміка в журналістиці – Частина 1
Полеміка в журналістиці – Частина 2

Рафіновані інтелігенти покручували пальцем біля скроні, упевнено передбачаючи повний провал. Та повного провалу не вийшло. Тому, що це був точно продуманий чи інтуїтивний вибір, популістське звинувачення всіх і вся у продажності, злодійстві з точним розрахунком на підтримку певної частини електорату. Якась частина публіки готова у відчаї підтримати не тільки аргументи з апеляцією до палиці, але й прямий мордобій, що підтвердили результати голосування за її однодумця і “милого друга”. Інше питання, що така популістська слава не вічна, що підтвердять наступні вибори і що знайде, ми переконані, підтвердження у майбутньому.

Окремо слід сказати, що в науці ще з античних часів утвердився поділ аргументів “до розуму” й аргументів “до людини”. У першому випадку апелюють до справи, в іншому – до людських якостей опонентів. Мова йде про особисті заслуги або, навпаки, вразливі сторони людської особистості. Історія зафіксувала немало випадків, коли, наприклад, у дуже своєрідних грецьких публічних судах той, хто захищався, міг демонструвати публіці сліди отриманих колись у битвах ран або приводив на засідання купу заплаканих дітлахів, які молили публіку врятувати їх хлібодавця. Та й хіба сьогодні мало випадків, коли силу мислі й аргументу вимірюють заслугами й авторитетом того, від кого вони йдуть, і навпаки. Хіба може мати рацію той, хто десь схибив, помилився, допустив той чи інший проступок?

Виділимо, нарешті, ще низку інших психологічних вивертів на зразок досі не подоланого способу підміни аргументу посиланням на авторитет, на “вічно живе і завжди слушне вчення” або “підмазування аргументу” лестощами (ви, мовляв, розумна людина і прекрасно розумієте, що… Кому не хочеться бути розумним?), принцип “подвійної бухгалтерії”, коли до себе і своїх близьких підходять з одними мірками, а до супротивників – з іншою. Всім спекуляціям на людських слабостях нема кінця.

У полеміці нерідко перемагає, хай і тимчасово, не той, на чийому боці правда, а той, хто вправніше, талановитіше відстоює власну позицію. Талант, на жаль, не завжди служить правді, добру і справедливості. Тому про полеміку треба судити з певної історичної перспективи, коли можна з дистанції часу переконатися, хто в кінцевому результаті мав рацію, хто чесно помилявся, а хто користався власним талантом на зло істині та справедливості. Зрештою, треба враховувати тактику і такт у полеміці, зважуючи доцільність тої чи іншою полеміки, дискусії, її результативність. Адже нерідко поважні і чесні люди, які стоять на близьких, та у чомусь відмінних позиціях, починають нещадно колошматити один одного, керуючись хвилевими настроями, амбіційними мотивами тощо.

Українська література, українська преса має, як зазначалось, багаті публіцистичні, полемічні традиції. У запеклій, постійній боротьбі, зокрема і словесній, доводилось її кращим умам відстоювати розтоптані права на власну державність, мову, віру, традиції. Але можна виділити окремі спалахи полемічних двобоїв, які були особливо вагомими. Першим з них була широко відома релігійна полеміка другої половини XVI – першої половини XVII ст. Другий припадає на кінець XIX – початок XX ст. і пов’язаний з формуванням української державницької ідеї. Третій – це відома літературна полеміка, започаткована Миколою Хвильовим у 20-х роках. Черговий етап інформаційної війни – у 40-50-х роках – період гострої боротьби ОУН-УПА проти німецько-нацистської та більшовицької окупації України. Нарешті, починаючи з 60-х років, назріває нова хвиля ідейного протистояння між національно-демократичним і тоталітарними тенденціями у розвитку суспільної свідомості. Спочатку несмілива, нелегальна полеміка, розпочата відомим дисидентським рухом, переростає у гострі, широкомасштабні дискусії, пов’язані з утвердженням суверенітету й державності України. Власне ці дискусії у дещо інших умовах та інших формах не припиняються й донині.

Маємо всі підстави говорити як про певні здобутки, так і недоліки, прорахунки сучасної полеміки й дискусії, зокрема у засобах масового зв’язку. Полеміка й дискусія стали масштабними, відносно вільними, тематично багатими, сміливими, із залученням людей, найрізноманітніших за поглядами і переконаннями, хоч певного тиску і певних обмежень з боку владних, політичних структур і угрупувань ЗМІ до кінця не позбулися, особливо на державних телевізійних і радіоканалах. Певний контроль і обмеження, зв’язані з монополізацією мас-медіа в Україні, не можуть не впливати і на дійові особи і характер дискусій. І все ж, хай з великими труднощами, пробивають дорогу якісні періодичні видання, об’єднання незалежних журналістів і аналітиків, до думки яких інтелігенція прислухається. Функціонують незалежні інформагентства. Позитивну роль відіграють у цьому плані недержавні об’єднання і програми радіо і телебачення.

Але, як уже зазначалось, крім певних політичних обмежень, нам дуже бракує досвіду і культури полеміки та дискусії, які б відповідали сучасним вимогам. В чому виявляється порушення культури полеміки чи просто непорядність у її веденні? Ці маніпуляційні прийоми можна звести до кількох груп. Насамперед це підтасовка і перекручення фактів. Вони можуть виявлятись у замовчуванні певної інформації, напівправді або й прямій брехні, що сьогодні робити порівняно важко. Тому нині частіше доводиться вдаватись до неправильної інтерпретації загалом реальних за своєю природою фактів. Може, найчастіше у практиці трапляються підміни причин і наслідків тих чи інших явищ. Наведемо один з прикладів вдалого спростування такої підміни причин і наслідків у виступах лідера комуністів України – полемічну статтю Петра Осадчука та Арсена Зінченка “Реальна загроза безпеці”; опубліковану в газеті “Голос України”.

У цьому ж ряду слід назвати такі психологічні прийоми маніпуляції у публічній полеміці, як відвернення його уваги від головного і спрямування її на хибний слід, виведення опонента з рівноваги, ставка на фальшивий сором.

Окремо слід вказати на специфічно мовні засоби маніпуляції. Це насамперед підбір відповідної термінології, особливо епітетів, навішування ярликів, підміна понять і т.д.

Як заповіт, почерпнутий із досвіду української демократичної преси, звучать для нас слова з резолюції загальних зборів Об’єднання українських письменників і журналістів, схваленої у Львові в жовтні 1937 року: «Полеміка, яка ведеться в обороні ідей та думок на громадянські справи, мусить триматись строго етичних засад та прийнятних у цілому світі форм чемності й пошани до свого противника».

Чи не найбільше грішать ЗМІ проти культури полеміки у період передвиборних змагань. У цьому неважко переконатися, аналізуючи діяльність мас-медіа у процесі виборів до Верховної Ради України у 1998 році, президентських виборів в Україні 1999 року. По-перше, претенденти на виборні посади були поставлені у нерівні умови у зв’язку з певним монополізмом на засоби масового впливу. По-друге, так і не відбулося зіткнення різних програм, концепцій, позицій. У багатьох ЗМІ переважала або гра в одні ворота, або звичайнісінька лайка3. Навіть такий талановитий російський тележурналіст, як Сергій Доренко у процесі виборної кампанії у Державну Думу в 1999 році зумів продемонструвати на ОРТ напористу, вмілу, але дуже далеку від пристойності полеміку. Якість і культура полеміки, наприклад, на телебаченні вимагає значного поліпшення1. По-третє, більш-менш об’єктивну позицію, певну різноманітність у передвиборних баталіях показали незалежні, тобто недержавні мас-медіа. Це стосується таких видань, як “Дзеркало тижня”, “Молодь України”, “Високий Замок”, “Поступ”, журнал “ПІК”, деяких інших тижневиків, які зуміли стати над партіями і групами, посприяти донесенню до читача різних думок, критично оцінити слабкі сторони навіть тих претендентів, до яких ставилися з певною симпатією.

Полеміка в журналістиці – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.