Полеміка в журналістиці – Частина 1
Полеміка в журналістиці – Частина 2
Полеміка в журналістиці – Частина 3

Але якщо газети, внаслідок обмеженості тиражів, рівня складності письма і стилю, могли розраховувати переважно на так званих лідерів опінії, то на масову аудиторію працювали переважно телебачення і частково радіомовлення. У плані нашої розмови загальний інтерес викликають відповідні програми Миколи Вересня та В’ячеслава Піховшека на каналі “1 + 1”. Ставлення до “П’ятого кута” В.Піховшека не було однозначним. Воно мало гарячих прихильників, особливо серед молоді, були скептики, були й такі, які вважали програму мало не антиукраїнською змовою. Тепер про неї згадують мало не з ностальгією. Слід сказати, що не всім був зрозумілий провокаційний, так би мовити, задум самої передачі. Жанр передачі диктує свої умови. Шоу – завжди спектакль естрадно-розважального характеру. Поєднання серйозності суперечки з легкістю і навіть певною розв’язаністю манери ведення діалогу із “живою” людиною досягається не завжди.

В.Піховшек – журналіст високого класу. Він зумів створити не тільки гостро-полемічну передачу, але й власний образ людини ерудованої, напористої, самовпевненої, похмуро-суворої, безкомпромісної. На цей образ працювало все: від темного одягу, відповідного інтер’єру до затемнених окулярів.

Будь-якому професіоналу зрозумілі труднощі ведучого, його намагання втриматися в образі, а ще більше у створенні відповідного образу співрозмовника. Попередня озброєність численними висловлюваннями своєї “жертви”, які та не завжди навіть пам’ятає, вимагає від співрозмовника швидкості реагування, вміння знайти по ходу контраргументи, не втрачаючи при цьому почуття гумору й приємного виразу обличчя. Більше того, він вимагає від співрозмовника вжитись у нав’язаний йому ведучим тип поведінки, не завжди прийнятний для нього. І якщо відомий режисер зумів вжитися в образи Отелло-Дездемони, вийти із запропонованого йому стереотипу переможцем, то відомий міністр ніяк не захотів вжитися у запропонований йому образ П’ятниці при президенті Робінзоні.

В.Піховшек іноді вдається до згадуваних вище недозволених вивертів і хитрощів. Ведучого можна зрозуміти, коли він заради динамізму передачі час від часу перебиває співбесідника на півслові. Та цей часто застосовуваний автором прийом нагромадження складних суджень, термінів при сповільненому мисленні опонента важко виправдати. Співрозмовник не просто заганяється у гострий кут, він ставиться ведучим у безвихідне положення. Багато глядачів мабуть пам’ятають, як відомий політик і талановитий публіцист Адам Міхнік, припертий нагромадженням надскладних суджень та ще й у не дуже вдалому синхронному перекладі, просто покинув “поле битви”, не дочекавшись кінця передачі.

Деякі недозволені прийоми полеміки знайшли своє примноження і загострення у передвиборній програмі 1998 року “5 на 5”. Автори запропонували таку жорстку програму суперечки, що представники багатьох політичних партій просто відмовилися від участі в ній. Добре вписалася у програму, здається, тільки Наталія Вітренко з її максималізмом, категоричністю і різкою критикою всіх і вся, також і ведучих. Згодом автори знизили тон. Представники партій мало не цілувалися, говорили компліменти. Це навіть звеселяло, але ставало… нуднувато.

Причина, як нам здається, в тому, що теоретично майже не можливо побудувати серйозну політичну полеміку, дискусію, користуючись законами іншого жанру, розважального, навіть саркастичного, що ґрунтується на прагненні уразити їдким словом, гострим зауваженням або натяком, побудованого на явних підколках, провокації, на свідомому використанні недозволених у чесній суперечці прийомів. Та практика завжди багатша, ніж теоретичні схеми. У всякому разі, Миколі Вересню вдавалося у програмі “Табу” організувати в дусі шоу жваву дискусію переважно на морально-побутові теми.

Певний позитивний досвід в організації політичної суперечки поступово набув незалежний канал СТБ. Ще у 1998 році Микола Княжицький уже під закінчення передвиборної кампанії реформував політичну програму “Терези”, назвавши її “Терези. Політичні дебати”. Автор і його команда виявилися більш толерантними, поведінка учасників, як зазначалося у пресі, була невимушеного, природньою. Хоча, з огляду на деякі причини, зокрема обмеженість самого каналу, широкого резонансу передача не мала.

У 1999 році на телеканалі “1 + 1” народилася нова програма В.Піховшека “Епіцентр. Несекретні матеріали”. Концепція і задум цієї програми відрізнялись від попередніх. Насамперед тим, що до участі в ній постійно залучались відомі журналісти, які під керівництвом ведучого могли задавати запрошеному чи запрошеним політикам запитання, вступати з ними у суперечку, виносити своєрідний присуд, прогнозувати, що, чесно кажучи, виглядало не завжди коректно. Загальний тон розмови, у порівнянні з “П’ятим кутом”, був м’якшим, доброзичливішим, що й зрозуміло, оскільки “підсудними” були кандидати у президенти. Досить жвавою і назагал продуктивною була одна з перших передач, на яку з’явилась більшість претендентів на пост глави держави. Зіставлялись окремі положення програм, поглядів. Згодом передачі стали все більше подібними одна до одної. Окремі з них просто перетворювались на побиття претендентів-невдах. Були випадки, коли запрошені, відчуваючи неоднакове ставлення до них, скандалили, ображали ведучого. Незважаючи на всі недоліки, це все-таки була єдина можливість посперечатись, оскільки перший канал, особливо програма “Сім днів”, не дуже професійно грали в одні ворота.

Сьогодні названі та інші програми модифікуються, оновлюються.

На жаль, ні за змістом, ні за формою, ні тим паче, за рівнем культури передвиборні змагання 1998-1999 років не збагатили українське суспільство і ЗМІ позитивним досвідом ведення суперечок і дискусій. Скоріше вони лише вип’ялили хронічні недомагання загальної політичної культури суспільства, все ще загальний низький рівень професіоналізму навіть відомих журналістів.

Річ навіть не тільки в тім, що той чи інший журналіст, публіцист сам не завжди вміло сперечається, а насамперед у тім, що працівник редакції не може бути вправним організатором цього складного і тонкого суспільно-політичного процесу обміну думками, ідеями, їх розгляду заради одержання нових, глибоких знань.

А тому розуміння суті і призначення полеміки, її суспільної ролі, закономірностей організації і проведення дискусій у засобах масових комунікаційних процесів є однією з передумов професіоналізму журналіста.

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.