У Стародавньому світі форма організації верховної влади називалася «політичним правлінням». Античні мислителі Платон і Аристотель вперше формалізували за сумою загальних рис основні форми правлінь – монархію, аристократію, олігархію, демократію, тиранію, охлократію і політію. При цьому Платон відзначав, що кожен тип політичного правління відповідає рівню розвитку в народі цивільних цінностей і розуміння особистих свобод, а Аристотель уперше виділив «правильні і неправильні» форми політичного правління.

Сучасник І. Грозного французький вчений Ж. Боден розділив усі відомі йому в середньовіччі політичні правління на три види: монархію, аристократію і народну республіку. По мірі розвитку політичних наук і політичної практики, особливо з ХІХ століття, ставала очевидною обмеженість цієї термінології. Наприклад, монархії могли бути абсолютними (тобто вся повнота влади належала одній особі), а також конституційними і парламентськими. Республіки (виборна форма влади) могли відображати інтереси одного стану – аристократів, або ж просто люду – демосу, на шкоду інтересам вищих станів.

В ХХ ст. в політичний лексикон був введений науковий термін «політичний режим», за допомогою якого можно було пояснити не тільки способи з’єднання влади і суспільства, методи реалізації влади, а також спосіб її формування. Вищим критерієм, за допомогою якого визначався тип політичного режиму, стали ступінь і обсяг індивідуальної свободи особи. В різні роки «політичний режим» визначався: як система конституційних законів в теорії і на практиці (Е. Вятр); як сукупність ідеологічних цінностей і соціальних норм (Ж. Л. Кермон); як певний спосіб з’єднання системи партій, способу голосування і здійснення влади однієї або декількома групами тиску (М. Дюверже).

Отже, політичний режим – це певний для даної держави спосіб з’єднання політичної влади і суспільства, який за допомогою конкретних засобів, методів, ідеологічних або релігійних цінностей формує певний тип політичної культури.

Критеріями виділення політичного режиму в конкретний тип є: рівень легітимності влади; структура і функції соціальних інститутів; спосіб формування органів державної влади; місце і роль політичних партій; характер правової системи і ступінь індивідуальних свобод особистості; історичні і соціокультурні традиції народу.

Існують різні класифікації політичних режимів. Ж. Блондель взяв за основу аналізу співвідношення трьох критеріїв: по-перше, політична конкуренція розглядається з точки зору відкритості для політичної боротьби опозиції і влади – відкрита вона чи закрита; по-друге, структура еліти показує рівень єдності пануючого класу – монолітна вона або складається з різних субеліт; по трете, політична активність населення характеризується масштабом підтримки влади населенням. Співвідношення цих факторів породжує існування шистьох типів політичного режиму – традиційного (монархії Бахрейна, Омана, ОАЕ та інши), егалітарно-авторитарного (СРСР, Китай, Куба), авторитарно-бюрократичного (збройні диктатури Латинської Америки), авторитарно-нєегалітарного (фашистські диктатури Германії, Італії, Іспанії), конкуруючих олігархій ( Україна, Росія) і ліберальних демократій(сучасні розвинені країни з ринковою економікою – Британія, Франція, Японія, США та інші).

Частіше всьго при аналізі політичних режимів застосовують іншу типологію. В залежності від співвідношення владних повноважень різних елементів політичної системи прийнято виділяти різновиди авторитарного, тоталітарного і демократичного режимів.