Нова епоха, яка іменується постмодерном, змушує вдивитися в ситуацію нестабільності правової сфери людського буття, розбірливо ставитися до сформованої правової спадщини. Оцінки західної традиції права, яка переживає ґрунтовну кризу, явилися додатковим стимулом подолання європоцентристського підходу до права, його основних ідей, принципів, цінностей і норм. Знакова ідея західної традиції права — ідея прав людини на якийсь час так захопила юриспруденцію та її найвизначніших представників, що права людини здалися синонімом права. І це зрозуміло, оскільки дійсний розвиток правової культури XX сторіччя відбувався багато в чому завдяки європейській правовій спадщині, нормативному оформленню й поширенню прав людини як у міжнародному, так і у внутрішньодержавному праві.

Незважаючи на включеність традицій у потік часів, вони за своєю буттєвою сутністю не розвиваються, а поширюються і трансформуються відповідно до зміни обставин. У цьому зв’язку традиції тотожні універсалі ям культури, що виявляють себе в релігії як догмати, перекази, заповіді; у психології — як архетипи, таємниця, несвідоме; у філософії — як абсолют, істина ; у правознавстві — як воля, справедливість, формальна рівність.

Тенденція, що виявляється, до розмивання, ерозії традицій потребує їх корекції, що, як правило, здійснює саме суспільство у формах суб’єктивного контролю, стимулювання, підтримки, тлумачення й т. ін. Поряд із цим місію з корегування традицій часто здійснюють окремі особи, групи й організації. Так, князь Володимир, посилаючись на грецьку церковну традицію, створив незалежну від світської влади систему церковних судів, одночасно пославшись на традиції предків, визначив: «Щоб мати єпископатам десятину від данини, штрафів і продажів, від усього, що надходить на князівський двір» .

За справедливим зауваженням В. В. Вейдле, «благочестя, благоліпність, благоговіння, благопристойність, щиросердість, милосердя, цнотливість, розчулення — усе це не тільки по-грецькі сприйняті способи життя й думки, що стали спершу церковно, а потім і народно — руськими» . Тим часом державний апарат і правовий побут удільного періоду менш схожий на Візантію, ніж на Захід, а візантійська ідеологія Москви значно відрізнялася від московської дійсності .

Якщо виділяти традиції праворозуміння, то вони багато в чому пов’язані з європоцентризмом (етноцентризмом) і знайшли свій вияв, по-перше, в ідентифікації права з державою; по-друге, в ідеалізації правової норми; по-третє, у відокремленні права як зводу норм (кодекси, закони).

Юристи традиційно наділяють державу майже виключним правом на право, виявляючи велику стриманість у визнанні плюралізму правопорядків. Як відзначає Н. Рулан, «ототожнення прав зі зводом абстрактних і фіксованих правил, прив’язаних до заснованого на силі репресивного апарату, істотно звужує правовий простір» . До того ж більшість традиційних суспільств не має зводів законів, і правовий простір виявляється обмеженим Заходом. Тому уявляється виправданою пропозиція про те, що нормативний підхід до права має бути доповнений процесуальним, оскільки право яскравіше виявляється у процесі врегулювання конфліктів, ніж у нормах. Процесуальний метод передбачає розгляд історії виникнення конфлікту й фази врегулювання суперечки, визначення характеру взаємовідносин між сторонами, способу врегулювання конфлікту, а також способу виконання прийнятого рішення й ряду інших . Право виступає як інструмент, що винаходить кожне суспільство для вирішення виникаючих конфліктів.

Саме становлення традиції розвинене в часі. Наприклад, становлення традиції еквівалентності зобов’язань сторін як необхідної умови дійсності договору відбувалося протягом багатьох сторіч. Ще в римському праві особа, котра продала земельну ділянку за ціною, що складала менш ніж половина її дійсної вартості, мала право розірвати договір. В умовах середньовіччя Фома Аквінсь-кий наставляв, що сторони за договором мають брати на себе рівні зобов’язання. У теорії природного права був сприйнятий цей принцип.

У функціях виявляється дійсне буття традиції. Серед функцій традиції: стабілізаційна — забезпечує стійкість відносин; закріпна — пов’язана з удержуванням позитивного результату; системоутворююча (що упорядковує) — визначається її здатністю надавати відносинам вигляд якоїсь системи; регламентуюча (обмежувальна) — окреслює порядок у хаосі, виявляється у звичаї; інформаційна — виражена в накопиченні, збереженні й передачі інформації; що соціалізує — під її впливом формується особистість, людина прилучається до соціально-правового досвіду; охоронна — пов’язана з можливістю покарання, що може настати за порушення традиції.

Традиції в процесі свого функціонування об’єктивно ведуть до затвердження й закріплення однаковості, усунення розмаїтості, викликаної випадковістю. Так, середньовічне право, по-перше, консервативне у своїй основі, воно засновано на звичаї, орієнтовано на «старовину», і всяка зміна традиції розглядається як щось неприродне, чуже його природі. По-друге, оскільки право — це Божественне встановлення, то законодавець лише відшукує право, але не створює його. При цьому право — це все «старе й добре». По-третє, право формувалося емпіричним шляхом, на основі звичаїв, прецедентів і казусів, а тому не є єдиним і несуперечливим цілим .

Найбільшу популярність здобула серед фахівців з порівняльного правознавства класифікація національних правових систем на вісім правових сімей, яку запропонували Арминджон, Нольд і Вольф .

З урахуванням змін, що відбулися в сучасному світі, вона виглядає таким чином: 1) романська, 2) німецька, 3) скандинавська, 4) загального права, 5) євразійського права, 6) права країн Далекого Сходу, 7) мусульманського права, 8) індуського права.

Про всесвітньо-історичну наступність у сфері права і про первісну правову єдність європейських народів писав І. А. Покровський. Але навіть такий прихильник універсалізму в цивільному праві, як І. А. Покровський, свідчив про те, що Росія стояла осторонь від загальноєвропейського правового розвитку. Зокрема, він писав, що розвиток нашого цивільного права за порівняно деякими винятками відбувався самобутньо й позначив нашу правову відсталість. Усунення цієї відсталості пов’язане з необхідністю постійних запозичень, і вже з часів Уложення царя Олексія Михайловича 1649 року було багато взято з Литовського Статусу, а законодавство Петра Великого намагалося переливати чужоземне великими масами (відомо, що Петро І дійшов навіть думки про повне перероблення Шведського Уложення в російський кодекс) .

Відомості по автора: Ю. М. Оборотов,

Док. юрид. наук, професор ОНЮА