Етнографія вивчає походження народу, його суспільний розвиток, культуру, мову, традиції. Описує методи аналізу, теоретичні дослідження наука етнологія, де logos (з грецької мови) означає вчення, поняття.

Об’єктом вивчення етнографічної науки є народи світу. Але кожен народ, кожна нація повинна спочатку вивчити і дослідити історію свого власного народу.

Історія української етнографії своїми витоками сягає часів Київської Русі. Поява відомостей про культуру та побут українського народу відноситься до ХУ століття, коли українці сформувалися в окремий етнос.

В історії української етнографії виділяються три періоди щодо етапів етнографічних досліджень:

І. З ХУ до 60-х років ХІХ століття (становлення української етнографії як науки):

1. ХУ – середина ХУІІ століття (поява перших прямих відомостей про українців як окремий народ з певними рисами характеру, самоназвою, культурно-побутовими особливостями). Значний інтерес до культури українців, особливо козацтва, виявили іноземці, які побували в Україні: П.Шевальє, А.Контаріні, С.Герберштейн, П.Алеппський. П.Алеппський записав: „По всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони [українці] уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи”. Найбільш ґрунтовна праця – „Опис України” француза Г.Левассер де Боплана – військового інженера, який будував фортеці в Україні.

2. Друга половина ХУІІ – початок ХУІІІ століття (поглиблення етнографічних досліджень, ціліспрямованість у збиранні матеріалів з етнографії). У Києво-Печерській лаврі був написаний підручник з історії („Синопсис”, 1674), де йшлося про походження східнослов’янських народів. У віршах К.Зінов’єва вперше змальовувався ряд ремесел і промислів українців.

3. Кінець ХУІІІ – 60-ті роки ХІХ століття (становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни). У 1777 році в Петербурзі було надруковано першу наукову працю з української етнографії – „Описание свадебных украинских простонародных обрядов” Г.Калиновського. Починається експедиційне збирання етнографічних матеріалів. На початку ХІХ століття в Україні сформувався ряд культурно-просвітницьких та етнографічних центрів – Полтава, Одеса, Ніжин, Харків. При Харківському університеті сформувався очолюваний І.Срезнєвським гурток „любителів української народності” (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров), який займався записами народних пісень, звичаїв та обрядів. З 40-вих років провідним центром стає Київ з його університетом (відкритий в 1834 році). Чималий внесок зробив М.Максимович – перший ректор Київського університету.

ІІ. 60-ті роки ХІХ століття – 1917 рік (розвиток етнографічної науки):

1. 60-ті роки ХІХ століття. З 1873 року у Києві розпочав діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. У діяльності відділу брали участь Панас Мирний, М.Старицький, М.Драгоманов, М.Лисенко, Ю.Федькович, І.Манжура, О.Потебня. Але розпочата з широким розмахом робота трагічно обірвалася: царським указом 1876 року відділ було закрито. Його учасники змушені були емігрувати, де продовжили працювати в галузі українознавства.

2. Кінець ХІХ століття – 1917 рік. У зв’язку з репресіями царизму щодо української мови і культури етнографічна робота в Києві загальмувалася. Провідним центром українознавства стає Львів. Тут розгортає роботу Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, при якому 1898 року була створена Етнографічна комісія. Активну участь у роботі комісії брали М.Павлик, В.Гнатюк і Ф.Колесса.

ІІІ. Жовтень 1917 – і до сьогодні (вперше створюються державні етнографічні заклади, об’єднуються зусилля дослідників різних регіонів України).

1. 20-30 роки ХХ століття (активізація збирання етнографічних матеріалів). Починають роботу Етнографічна комісія на чолі з академіком А.М.Лободою, Комісія краєзнавства, Музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка у Києві, що були засновані у системі Академіїї наук 1921 року. Виходять друком журнали „Краєзнавство”, „Записки Етнографічного товариства”, „Побут”, „Бюлетень”.

2. 40-ві роки ХХ століття (етап занепаду). З початком сталінських репресій етнографи безпідставно звинувачувалися в буржуазному націоналізмі і засуджувалися. В 1933 році під гаслом реорганізації Академії наук УРСР етнографічні заклади ліквідовані.

3. 50-ті роки ХХ століття (етап поступового відродження етнографії).

4. 90-ті роки ХХ століття (новий період, який розпочався з утворенням і розбудовою української незалежної держави). Виникли етнографічні установи – Інститут народознавства у Львові, Центр народної творчості у Києві. З’явилися народознавчі періодичні видання „Родовід”, „Берегиня”, „Народна творчість та етнографія”. Зміцнилися контакти учених України із зарубіжними дослідниками, відбулася інтеграція української етнографії у світову етнологічну науку.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.