Просвітництво.

Ф. Бекон і Дж. Локк про державу та правові основи людського буття.

Просвітництво XVII—XVIII ст. (спочатку англійське, а потім французьке) виступаюче як широка соціально-політична та філософська течія, яка вперше відверто і конструктивно заперечила ідеологію феодального суспільства, зосередивши увагу не на самій критиці, а на обгрунтуванні політико-філософських поглядів, що випливали з пізнання та відтворення буржуазних відносин. Представники Просвітництва прагнули передусім обмежити віру на користь розуму, релігію на користь науки і наукового споглядання, звільнити мораль від абсолютного впливу релігії, проголосити “при­родний пломінь розуму” головним незалежним від релігії засобом удосконалення суспільства. При цьому відбувалося не грубе матеріалістичне заперечення релігійної етики, а відчуження від догматичних, застиглих форм розуміння світу, які дегуманізували сутність самої людини, її природні основи буття. Рушійною силою історичного розвитку й умовою ціннісності розуму просвітники вважали прогрес у раціональному формуванні долі людини.

Просвітництво XVIII ст. було засобом боротьби молодого в той час класу буржуазії проти структур (особливо їх ідейних форм), які склалися в феодальному суспільстві. Ці підвалини попередніх відносин перешкоджали розвиткові науки і наукового світогляду. Вони узаконювали ідейний абсолютизм церкви. Просвітники, навпаки, боролися проти такої форми підпорядкування, розкріпачували людський розум і цим самим впливали на політичне усунення старих феодальних форм і норм буття. В міру становлення у Західній Європі буржуазного суспільства ідеї Просвітництва набули розвитку спочатку в Англії, потім у Франції, а згодом у Німеччині.

Аналізувати особливості суспільно-політичної думки пред­ставників англійської школи епохи Просвітництва неможли­во, не звернувшись до поглядів таких філософів, як Бекон та Локк.

Ф. Бекон (1561—1626 рр.) був виразником становлення і конституювання Просвітництва як специфічної, якісно нової форми усвідомлення дійсності. Найважливіші праці цього мислителя — “Новий Органон” та “Нова Атлантида”.

В обгрунтуванні походження держави і права Бекон стояв на позиціях мислителів нового часу — від Макіавеллі до Гегеля (включаючи Гоббса, Спінозу, Греція, Руссо), які намагалися звільнити поняття про державу та право від містичних намулів і розмежувати істини науки від поглядів релігії. І хоча в юридично-правових аргументаціях Бекон відверто посилався на те, що королі управляють державою за дорученням Бога (“король — смертний Бог на землі”), проте ці думки не відображали суті його концепції. І помилково було б думати, що Бекон зберіг відданість середньовічним уявленням про божественний спосіб появи держави і права.

Бекон зазначав, що при зверненні до джерел права апеляція до Бога має сенс, якщо він ототожнюється з “природним законом” або “природним розумом”. Тому слід полишити надприродність і керуватися практикою та розу­мом. Таким чином мислитель дорозвинув ідею Відродження щодо природності теорії права, яка випливає із “людської природи”.

Ще Арістотель стверджував, що держава — це продукт природи. Природний шлях виникнення державної влади, за Беконом, реалізується через розростання сім’ї (патріар­хальний спосіб) або завдяки завоюванням. Отже, державна влада виникає раніше, ніж юридичні інститути. У таких поглядах закладена спроба природноісторичного підходу до питання про виникнення держави. Основи права, за Беконовою теорією, такі: людей об’єднує справедливість, “справедливість полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі”. Це принцип буржуазного права. При феодалізмі сюзерен не був юридично рівним васалу. Суспільство ж товаровиробників визнавало юридичну рівність усіх перед законом. І коли, міркував Ф. Бекон, хтось чинить несправедливість заради власної вигоди, інші, вбачаючи в цьому небезпеку для всіх, об’єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержавна за­конність, з точки зору Бекона, виявляється не тільки в придушенні королівською владою феодальної сваволі, підко­ренні дій суддів на місцях одному законові, чим надається народові реальна захищеність від сваволі судів, а й в обмеженні влади короля законом. Закон, а не абсолютистська влада короля, мусить регулювати відносини між королем і підлеглими. Цими міркуваннями в політичну науку були закладені дві раціональні думки, які знайдуть подальше теоретичне доопрацювання і практичну реалізацію: про необхідність розмежування властей та статус конституційної монархії.

В Англії дедалі міцнішала сила буржуазії і “нового” дворянства, які були репрезентовані в нижній палаті парламенту. Визнання цієї сили знайшло вияв у наданні класам, які мали приватну власність, ряду невідчужених свобод — свободи особи, торгівлі, власної думки в парламенті, який ставав новим центром влади в країні, передусім законодавчої і частково судової. Бекон вбачав одну з ознак справедливості існуючого способу управління в тому, що нові закони не можуть бути прийнятими, а старі скасовані без дозволу парламенту.

Саме парламент став центром організації революційних сил буржуазії проти королівського абсолютизму. Визначення сили буржуазії і нового дворянства в правосвідомості Бекона відобразилося так, що класичну двоєдину формулу феодаль­ного права “Богові віддайте Боже, а цезарю — цезареве” він замінив триєдиною формулою “Богові віддайте Боже, а цезарю — цезареве, а підлеглим — те, що їм належить”.

Бекон проголосив, що не король, а передусім істина є на першому місці.

Виходячи з гуманних природних основ, Бекон ігнорував класову природу держави і права. Але спираючись на історичний досвід, він визнавав норми права як об’єкт боротьби між різними суспільними групами. Якщо закон “загрожує інтересам більш чисельної і сильної групи людей, ніж та інтереси якої він охороняє, то це угруповання знищує закон, що трапляється дуже часто”. Закон, таким чином, може існувати лише спираючись на силу і те, що визнається справедливістю для одних, постає несправед­ливістю для інших. “Насильство інколи набуває вигляду закону і деякий закон інколи більше говорить про насильство, ніж про правову рівність”. Можливо, що у подібних випадках місце порядку посяде суспільний розбій і людина людині справді стане вовком.

Сила ж виступала у Бекона як основа міжнародного права. Так, у взаєминах між державами він проповідував стан “війни всіх проти всіх”. Бекон спирався на авторитет мислителів античності Демосфена, Платона, за якими, між державами не існує реального миру, а лише прихована або реальна війна. Мирна угода з іншою державою неможлива, стверджував Бекон, якщо вона не прийме умов, які б обмежили або взагалі скасували можливість заподіяти кривду. Війни висвітлюють співвідношення сил між держа­вами, і тому вони — найвище випробування права. Але незважаючи на це правові норми не є порожніми словами, які прикривають панування сили. Погляди філософа на силу як остаточну й останню підвалину права (коли вичерпані всі можливості) були доволі глибокими і пізніше лягли в основу як концептуальних, так і практичних правових дій у міжнародних відносинах (наприклад, юридичними і правовими нормами обгрунтоване і практично реалізоване рішення ООН 1991 р. щодо повернення Кувейтові суве­ренітету) .

Бекон розрізняв війни справедливі і несправедливі. Схоласти, зазначав він, більше здатні орудувати кишенько­вими ножами, ніж мечами, і вважають, що війна справедлива лише як помста за напад та заподіяні збитки. І це наперекір урокам історії, згідно з якими держава мусить попередити удар, аніж відбити його. Тому обгрунтування небезпеки буде виправданою причиною випереджувальної війни. Справедли­вою є наступальна війна заради знищення тиранії, а війна, яка б велася заради збереження її, навіть шляхом оборони,— несправедлива.

Бекон засудив війни за розповсюдження релігії (міжре­лігійні війни). Він вважав, що ці війни рідко можна виправдати, точніше, ніколи, якщо в них немає елементів земних зазіхань. “Через те, що ми християни, чи можемо ми забувати, що інші — це люди?”

Найбільш повно ідеї раннього Просвітництва відобрази­лися в соціально-політичних та філософських поглядах Дж. Локка (1632—1704 рр.), який став продовжувачем учен­ня Бекона. Основним твором, у якому викладені найважливіші погляди Локка, є трактат “Досвід про людський розум”.

Локк обгрунтував принцип матеріалістичного сенсуаліз­му — походження всіх знань з чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Його філософська діяльність припала на епоху Реставрації в Англії, на період другої англійської буржуазної революції і після неї. Ця революція закінчилася політичним компромісом між англійською буржуазією і “новим дворянством”, який створював політичні передумови для подальшого розвитку капіталізму. Спираючись на досягнуті успіхи, англійська буржуазія продовжила боротьбу за розширення своїх політичних прав і скасування пере­житків феодалізму. Локк брав участь у цій боротьбі як філософ, економіст, політичний публіцист і прагнув обгрун­тувати правоздатність компромісу між двома панівними класами англійського суспільства.

Важливе місце в теорії Локка посідає вчення про державу, державну владу та право. Крім свободи, на думку Локка, до природного стану людини належить власність, отримана шляхом вільновиявленої праці. Власність — це той почат­ковий вимір людської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права.

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист та покарання насильників і передають його суспільству. Причина, яка змушує перейти від природного стану до громадянського, полягає в не­надійності прав у природному стані, де акцент зміщується на суб’єкт реалізації, а тому право тут завжди релятивне, підвладне окремому суб’єктивному духові. Але оскільки мета створення держави — це збереження свободи і власності, то державна влада не може бути довільною. Вона ставить своїм завданням продукувати закони, карати порушників права і захищати громадян від зовнішніх нападів. Тому державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та союзну (федеративну). Локк вимагав чіткого і недвозначного відокремлення виконавчої влади від законодавчої. Створивши закони, законодавча влада не потребує безперервної діяль­ності законодавчих зборів. Натомість виконавча влада має потребу в постійно діючих органах, одним із яких є виконавчий уряд держави.

Отже, Локк ставить вимогу чіткого розподілу влади як основного принципу будівництва держави, діяльність якої, таким чином, зберігає природне право. В поглядах Локка на політичний устрій суспільства спостерігається прагнення пристосувати теорію до тієї форми правління, яка встано­вилася в Англії в результаті буржуазної революції 1688 р.