Більшість політичних систем випробували на собі результати тих або інших еволюційних і революційних факторів впливу. Історичний досвід показує, що ймовірність різного роду політичних катаклізмів підсилюють означені кризові ситуації в суспільстві. Насамперед це – війни, точніше, військові поразки, що були вирішальними причинами у виникненні багатьох революцій. Паризька Комуна в 1871 р., російські революції 1905 р. і 1917 р., революції в Китаї – усі ці події були наслідком національних військових поразок. Наслідки військових поразок, таких як здешевлення людського життя, широке поширення зброї, дискредитація національного керівництва, почуття защемленого національного достоїнства, матеріальні недостачі, падіння життєвого рівня населення, сприяють створенню атмосфери, у якій значна частина людей бажає радикальних політичних змін і масових насильницьких дій.

Іншим загальним стимулом до революційних переворотів є економічні кризи, що не тільки приводять до матеріальних труднощів, але також загрожують суспільному становищу індивіда, погіршують відносини між суспільними класами. Третій дестабілізуючий фактор – поширення революцій (подібно епідеміям) на інші політичні системи. Революції мають тенденцію до поширення: іспанська революція 1820 р. мала відзвуки в П’ємонті, Неаполі і Португалії; російська революція 1917 р. привела до дюжини інших революцій. За принципом ланцюгової реакції (політологи такий розвиток подій називають «принципом доміно») розвивалися антиколоніальний визвольний рух після другої світової війни й антикомуністичні революції в Східній Європі наприкінці 80-х років.

Кризові ситуації перевіряють стабільність політичних систем найбільш радикальними способами. В силу того, що якість політичного керівництва часто виявляється вирішальною, ті політичні системи, що забезпечують оптимальні методи добору можливих лідерів і їх зміну, мають важливі переваги. Виграють ті з них, що спираються на конкуренцію в боротьбі за керівні посади. Також важлива наявність устояних методів заміни лідерів, тому що внаслідок кризи різко зростає ймовірність і необхідність зсуву лідерів. І якщо це неможливо зробити легко, то продовження їх перебування у влади може дискредитувати весь режим. Не менш важлива життєздатність і рішучість еліти. Багато політологів вважають, що єдина (нероз’єднана) еліта, переконана в справедливості своєї справи і готова до використання будь-яких засобів для підтримки своєї влади, не може бути скинута. Більшість революцій відбуваються не тоді, коли гноблення було найбільш сильним, а тоді, коли уряд утратив впевненість у своїй власній справі. Найбільший революційний теоретик і практик ХХ в. В.И. Ленін підкреслював, що для настання революції звичайно буває недостатньо, щоб «низи» не хотіли, а потрібно ще, щоб «верхи» не могли жити по-старому. Криза «верхів», криза політики пануючого класу, неможливість для нього зберегти в незмінному виді своє панування вождь більшовицької революції виділяв як першу ознаку революційної ситуації.

Інша умова виживання політичних систем зв’язана з ефективністю здійснення владою вимог, адресованих до них. Політичні системи терплять крах тоді, коли канали комунікацій виявляються не в змозі функціонувати ефективно, коли інституціональні структури і процеси виявляються не в змозі погодити протилежні інтереси, подолати конфлікти між очікуваними вимогами і нереалізованими можливостями і здійснювати прийнятну політику. Систему перестають розглядати, як відповідальну перед індивідами і групами, що виступають з вимогами до неї. Саме це відбулося з СРСР у період перебудови, або в Ірані в період „білої революції”. Революція й інші форми насильницького руйнування політичних систем вкрай рідко є раптовими катастрофами, скоріше – результатом досить тривалого процесу, що підходить до своєї найвищої крапки в той момент, коли система найбільше уразлива.

Нестабільними є політичні системи, що виявляються уразливими перед фактом кризових іспитів внаслідок різних форм внутрішньої боротьби. Фундаментальна причина катастрофи політичних систем – відсутність широко розповсюдженого почуття легітимності державного порядку і якоїсь загальної згоди у виборі прийнятних форм політичної діяльності. Термін „легітимність” застосовується в соціології і політології для характеристики соціального і політичного ладу, що володіє законністю і престижем, в силу яких він диктує обов’язкові вимоги і встановлює зразки поводження. Уряди мають найбільш серйозні затруднення, коли вони змушені правити без згоди своїх громадян або коли легітимність режиму не визнається значною частиною суспільства. Це нерідко відбувається в системах, що мають різкі розходження по чітко вираженим ідеологічним або класовим параметрам, наприклад, у системах, що переживають громадянську війну або розбрат між різними етнічними групами, наприклад, сучасна Україна. Ця проблема загострюється в тих країнах, де інакомислячі протиставляють діючому урядові свій центр легітимності (претендент на трон, уряд у вигнанні; уряд сусідньої країни). Деякою мірою проблема легітимності характерна для всіх нових політичних систем.

Найпростіше визначення стабільності політичної системи полягає в тому, що це є система, що виживає в процесі кризи без внутрішньої збройної боротьби. Такому визначенню відповідають різні типи політичних систем, включаючи деспотичні монархії, мілітаристські режими й інші авторитарні і тоталітарні системи. Після 1868 р. у період «реставрації Мейдзі» (відновлення режиму імператорської влади) Японія досягла успіху в будівництві індустріальної держави і розвитку комерційних структур, що дозволило модернізувати традиційне японське суспільство. Це досягнення було засновано на розвитку централізованої моделі політичного контролю і посиленні авторитаризму у формі правління військової еліти. Ключ до успіху – у здатності цих режимів контролювати суспільну думку, керувати змінами і запобігати кризовим моментам.

В демократичних системах виживання не залежить від деталізованого керування суспільством і твердого урядового контроля над соціальними процесами. Воно є результатом сприятливої політичної реакції на зміни, що відбуваються, гнучкого пристосування до них структур системи і відкритого характеру політичного процесу, що робить можливим поступовий і упорядкований розвиток. Велика частина західного демократичного світу досягла мирного процесу цим способом, всупереч новим політичним філософіям (комунізму і фашизму), росту населення, індустріальним і технологічним інноваціям і багатьом іншим соціальним і економічним стресам.

Такі еволюційні зміни можливі тоді, коли представницькі інститути забезпечують ефективні канали для передачі вимог і критики на адресу уряду, що розраховує на підтримку більшості. В таких системах соціальні й економічні проблеми швидко трансформуються в питання для обговорення на відкритій арені політичного життя; уряд змушений будувати політику, що відбиває різноманітність впливів на нього і прагне до компромісів між багатьма конфронтуючими один одному вимогами.