«Часи змінюються, і ми змінюємось разом з ними»,— сказав славетний римський поет Овідій. Інтенсивне культурне та суспільно-політичне життя давніх греків з часом виснажує їх. З’являється потреба осмислити попередній досвід, виправити помилки. Саме в цей час своєрідного перепочинку на світовій арені з’являється римська література.

Греки — вчителі римлян. Римські письменники, безперечно, є спадкоємцями грецьких. Однак це не означає вторинності їхньої творчості, а відтак меншовартості. Автори римської літератури поставили собі за завдання дати відповіді на запитання, що не прозвучали в еллінів. їхньою метою було перерости власних учителів.

Греків час мало цікавив, їх захоплювало дослідження предметів, занурення в їх сутність. Римлян цікавить насамперед час і те, як змінюється одна й та сама річ під його впливом. Над такими речами, як «внутрішній світ», «душа», «серце», давні греки почали замислюватись порівняно пізно і їх певною мірою стривожила масштабність цих досліджень. Греки зрозуміли, що у внутрішньому світі людини розум часто не є керманичем, що існують безліч почуттів та станів, які визначають наші дії і керують життям. Досліджувати та опановувати ці нестримні, суперечливі та змінні почуття випало на долю римлян.

Рим вступає в контакт із Грецією у добу еллінізму. Харац. терними рисами еллінізму був потяг до узагальнень та інтерес до конкретної людської особисто с-т і. Ці обидві риси були успадковані, об’єднані та розвинуті римлянами в мистецтві. Потяг до узагальнень вилився у віру в непересічне значення Риму як взірця традиційного суспільства, його історичну місію об’єднати світ. Об’єднання могло відбутися за умови суворого слідування гідній традиції збереження якої дасть змогу суспільству збагачуватися досвідом інших народів. Прекрасним зразком такого підходу є Пантеон — храм усіх неримських богів. їх привозили до Вічного Міста переможці, повертаючись із походів, і «оселяли» в Римі, щоб поширити на римлян прихильність чужих божеств.

Узагальнення у римлян. У римському мистецтві потяг до узагальнення зумовив прагнення митців спробувати свої сили в усіх можливих формах та жанрах. Крім того, навчаючись у зрілого грецького мистецтва, римські літератори одразу розпочинали зі складного, відчували потребу перевершити досконале! Якщо порівнювати епоси Гомера та Вергілія, помітно, що органічне, але дещо наївне використання Гомером в епічному творі драматичних та ліричних елементів у Вергілія майстерно поєднується та стає основним художнім

принципом. Це надає характерам героїв поеми реалістичності, позбавляючи їх епічної недосяжності.

Увага римлян до особистості. Якщо у греків протягом тривалого часу одним із літературних і’ероїв виступало місто-поліс, то римська поезія та проза обирають за героя визначних представників свого народу. Для римлянина історію робить не громадянський колектив, а видатна особистість разом із колективом. Відтак особливої ваги набувала потреба опису внутрішнього світу цієї особистості, що мало допомогти зрозуміти мотиви її вчинків. Постать автора, «присутність» його є невід’ємною ознакою творів римської літератури, що певною мірою відрізняє її від давньогрецької. Увага до окремої особистості, відверте змалювання боротьби її пристрастей, надзвичайно реалістичне зображення подій разом з їх чітким аналізом роблять римську літературу настільки зрозумілою, що нею захоплювались не лише сучасники, а й нащадки-європейці.

Розквіт римської літератури. За правління першого імператора Риму Октавіана Августа розпочалася «золота доба» римської літератури. Саме в цей час було написано найвизначніші твори римської літератури. Після припинення міжусобиць у Римі було офіційно проголошено настання нового «золотого віку», який приніс із собою принцепс («перший серед рівних» — так дозволяв називати себе Октавіан, уникаючи назви імператор). Ті, хто пережив жах громадянської війни, щиро вірили у настання «золотої доби» й усіма силами прагнули її прославити.

Як Європа «відкрила» античність. Римська література стала своєрідним «містком» для ознайомлення нових європейців з античною спадщиною. На теренах нової Європи Гомера вперше читали не в оригіналі, а в перекладі латиною. Доба Відродження розпочалася саме із захоплення італійських митців творами їхніх римських попередників. Відтак римський гуманізм:, що полягав у підкресленні значення окремої людини для розвитку суспільства, доповнився давньогрецьким уявленням про значення людини для розвитку цілого світу.

Головні особливості римської поезії:

– зацікавлення проблемами сьогодення;
– дослідження внутрішнього світу людини;
– «присутність» автора у творі;
– зображення звичайної людини;
– використання в епічному творі елементів лірики та драми;
– жанрове розмаїття.