У політології розроблено кілька теорій, що з різних позицій розглядають задачі і моделі функціонування політичних систем.

Засновниками системної теорії є Д. Істон, Г. Алмонд (США), що розглядають політичну систему як саморегулюючий і соціальний інститут, що саморозвивається, головна задача якого – відповідати на потреби суспільства. В соціально і майново неоднорідному суспільстві матеріальні і духовні ресурси розподіляються нерівномірно, при цьому динаміка доступу до розподілу і споживання матеріальних благ у різних соціальних груп не може бути постійною.

Основне призначення політичної системи – зняти соціальну напругу в суспільстві, запобігти конфліктам між членами суспільства і виробити механізми самозбереження і стабілізації соціальної системи в цілому. Звідси випливає й інша якість політичної системи – здатність переконати (шляхом насильства або суспільного визнання) громадян прийняти існуючий тип відносин як обов’язковий. Для цього в кожної політичної системи є своя система “входу” інформації і “виходу” отриманих рішень. Чітко визначених ролей у кожного з елементів системи немає. Наприклад, громадські організації можуть виникати як реакція на нереалізовані чекання від державної влади (“вхід”), так і створюватися владою для підтримки ініціатив владних структур і проведення мобілізаційних мір (“вихід”).Умовою самореалізації політичної системи є відносна самостійність її елементів.

Політична система може неправильно працювати в силу різних причин: коли рішення приймаються в інтересах окремих соціальних груп, коли немає достатньої інформації або існує її надлишок, коли влада індиферентна до вимог членів суспільства.

Рішення, що не знаходять підтримки на нижчому і мезо-рівнях політичної системи, можуть привести до криз або соціальної апатії (аномії). Адаптація, самозбереження і переорієнтація політичної системи можливі тільки при ефективному зворотному зв’язку, незалежно від типу політичного режиму, крім диктатури.

Взаємодія самостійних елементів і їхнє пристосування до зовнішнього середовища за допомогою зворотного зв’язку складають суть системної теорії. М. Алмонд вважає, що “особистість” політичної системи складається під впливом позицій неформальних елементів (суспільної думки, партій, еліт, громадських організацій і т.д.).

Комунікативна теорія К. Дойча (США) розглядає світ не як сукупність замкнутих політичних систем, а як єдину інформаційну цивілізацію. Масове впровадження комп’ютерних технологій у різні сфери діяльності дозволяє використовувати методи штучного моделювання політичних ситуацій з використанням безлічі факторів. Мета політичної системи, по К. Дойчу, розуміється як процес керування і координації дій людей, урядів, міжнародних структур, за допомогою означених цілей, що можуть коректуватися на основі інформації про готовність людей сприйняти них. Тут виникає цікаве питання: хто ж висовує цілі-моделі й у чиїх інтересах будуть розвиватися суспільства. Наприклад, аналізуючи причини розвалу і поразки СРСР у “холодній війні”, ряд експертів вважають, що СРСР програв не в технічному й економічному змаганні двох суперсистем, а в інформаційному двобої за свідомість людей. Західний світ запропонував більш привабливий образ світу демократії, зумів розкласти правлячу еліту і прищепити симпатії до образа “ворога”. Слід зауважити, що впровадження ідеї західної моделі демократичного світогляду (без обліку зворотного зв’язку) може привести до посилення опору в інших частинах світу.