Нові обрії трагедії. За шістдесят років плідної праці Софокл написав близько 123 драм, з яких до нашого часу збереглось у повному обсязі лише сім. Він був новатором жанру трагедії.

Софокл першим відмовляється від практики об’єднаних трилогій, що сприяє стислості та стрімкості розвитку дії. Поет обирає нескладні епізоди міфологічного циклу для того, щоб надати сюжетові трагедії ясності, прозорості та необтяжливості й розкрити внутрішній світ героїв.

Софокл вводить третього актора, що дає змогу відмовитися від описових частин, а зображувати динаміку дії. Разом із наданням більшого значення героям Софокл змінює роль хору. Хор є справжнім виразником полісу як об’єднання вільних громадян. Так, стасим, що звеличує людину в «Антігоні», несе думку про рівність сили двох воль (Антігони та Креонта), що неминуче стикаються через різне розуміння таких понять, як обов’язок, відданість, справедливість та любов. Софокл свідомо «відсторонює» від дії хор, бо вважає, що громадяни демократичного суспільства відрізняються від інших тим, що дають окремій людині можливість вирішувати та діяти. Хор у Софокла майже ніколи не виступає в ролі судді. Позицію хору в трагедіях Софокла можна сформулювати так: «Судити не значить засуджувати, справедливість не означає покарання».

Дочка Едіпа. В «Антігоні» показано конфлікт між царем Креонтом та його небогою Антігоною. Яка ж його причина? У війні за владу гинуть брати.

Антігони — сини покійного царя Едіпа, і їхній дядько Креонт успадковує трон. Новий цар наказує з почестями поховати небожа Етеокла — захисника міста, а його брата Полініка як нападника залишити без поховання. Антігона порушує наказ Креонта і ховає свого брата за законами богів.

У стасимі хор співає знаменитий «гімн людині», в якому перелічує досягнення роду людського. За очі він прославляє Антігону, оплакує її майбутнє. А разом з ним тужить і над Кре-онтом. Він говорить, що преславний той, хто шанує клятви міць, батьківські заповіти та гнів богів, а той, хто ступає на шлях кривди — безславний. Чи можна однозначно сказати, про кого говорить хор? Можливо, він говорить одночасно і про Антігону, і про Креонта, що обоє «грішать безвинно». Вона хоче врятувати совість міста, він — його спокій. Обоє у бажанні досягти своєї мети переходять межу.

Кому ж ми співчуваємо? Порушницю приводять до Креонта. Вона не криється та не заперечує свій вчинок. На наших очах зав’язується трагічний конфлікт. Він не може бути вирішений примиренням або поступками. Креонт та Антігона дивляться одне одному у вічі. І ми відчуваємо внутрішню схожість їхніх характерів — непоступливі, жорсткі через прямоту. Герої ніби дивляться в дзеркало з різних боків. Ця схожість ще більше розпалює їх. Це вже не просто конфлікт, це — змагання. У Креонті та Антігоні палає вогонь любові, але у царя це любов егоїстична, жага до володіння, в Антігони — гуманістична, людяна, любов дарування. Дівчина каже: «Любить я народилась, не ненавидіть». Проте в цій сутичці стає зрозумілою ще одна їхня спільна особливість. Ні Антігона, ні Креонт не вміють пробачати. Цар відчуває, що Антігонині переконання більш виважені, авторитет володаря не витримує виклику, і Креонт вдається до засобу, що означає поразку, — застосовує силу. Він наказує замурувати Антігону живою у в’язниці. Героїня гине.

Симпатії глядачів на боці скривдженої Антігони. Але Софокл не був би Софоклом, якби не змусив нас змінити своє ставлення до кривдника. В кінці твору Креонт втрачає родину. З його обличчя зникла велич володаря. Креонт у цю найвищу мить своїх страждань, як і Антігона, стає часткою нашої душі.

Філософ Арістотель писав, що Софокл змальовував людей такими, якими вони мають бути. На відміну від титанічних постатей Есхіла, герої Софокла наділені загальнолюдськими рисами. Глядач не обирає собі улюбленого героя, а одночасно захоплюється всіма, відкриває в собі схожість то з одним, то з іншим персонажем.

Своєрідність трагедії «Антігона»:

— глибокий гуманізм, уславлення демократії;

— прозорість сюжету, динамічність дії;

— третій актор (тут це корифей);

— переосмислення ролі хору;

— герої наділені загальнолюдськими рисами;

— неоднозначність у ставленні до героїв.

Джерело: Зарубіжна література – Н. О. Півнюк, О. М. Чепурко, Т. Ф. Маленька, А. О. Савенко, Н. М. Гребницька, 2008.