Альфред Кіттнер (24.11.1906, Чернівці – 14.8.1991 Дюссельдорф) був сином асимільованого єврейського службовця. Раннє дитинство провів у рідному місті, під час Першої світової війни сім’я втекла до Відня, де він відвідував початкову школу й перші класи гімназії. По закінченні війни родина Кіттнерів повертається до Чернівців, які в 1918 відпали до королівської Румунії, де майбутній поет продовжує навчання в гімназії.

Після дворічної військової служби в Сатумаре (Трансільванія) починає студії германістики в Бреслау, які він 1931 р. з фінансових причин змушений був перервати. Там виник його цикл експресіоністичних віршів, який майже повністю втрачений.

Повернувшись до Чернівців, Кіттнер працює спершу банківським службовцем, з 1932 р. – коректором, репортером і редактором новозаснованої ліволіберальної газети “Der Tag”, а після її закриття в 1935 р. продовжує журналістську діяльність як критик і редактор газети ”Czernowitzer Tagblаtt”. – З літературними спробами А.Кіттнер дебютував ще студентом у журналі “Lache, Bajazzo” (1923). Подальші публікації з’являються в часописах “Prager Tagblatt” і “Wiener Tag” – остання газета присудила йому в 1937 р. першу премію в конкурсі за вірш „Der Mond der Städte“ (“Місяць міст”). – Перша збірка віршів „Der Wolkenreiter“ (“Хмарний вершник”) з’явилася в 1938 р. у чернівецькому видавництві „Literaria“ й удостоїлася схвальної оцінки таких авторів, як Фелікс Браун, Макс Германн-Нейсе, Рудольф Фукс і особливо Якоб Гарінґер, проте її ширша рецепція в німецькому райху з політичних і расових причин була неможлива.

Після окупації Північної Буковини радянськими військами (1940) працює бібліотекарем у міській бібліотеці. У воєнні роки Кіттнер був загнаний у чернівецьке ґетто, відтак депортований у Трансністрію, в “трудові” табори між Тульчином і Бершаддю, де виконував примусові роботи в каменоломнях. Навесні 1944, після звільнення Червоною армією, поет повертається назад у Чернівці, а в 1945 р. переселяється до Бухареста, де працює бібліотекарем в ARLUS (Товариство культурних зв’язків з Радянським Союзом). Пізніше його призначають директором бібліотеки Інституту культурних зв’язків із закордоном.

Попутно він виступає як культурний оглядач на радіо, а з 1958 р. живе як вільний письменник і перекладач. У Бухаресті Кіттнер тісно зблизився з А.Марґул-Шпербером, а після його смерті став інтеграційною фігурою німецькомовної літератури Буковини. В 1980 р., під час поїздки на літературний конгрес до ФРН, поет приймає для себе доленосне рішення залишитися в Німеччині й оселяється в Дюссельдорфі. Його помешкання в Бухаресті було сплюндроване таємною службою секурітата, величезну безцінну бібліотеку, яка містила чимало авторських рукописів і рідкісних видань, викинули на смітник. – Вже в 1944 р. три вірші Кіттнера, присвячені темі переслідування євреїв, були надруковані в антифашистському журналі „Internationale Literatur: Deutsche Blätter“, який видавався Йоганнесом Р. Бехером та Віллі Бределем у Москві. Страхітливий табірний досвід знайшов своє відображення у віршах книги „Hungermarsch und Stacheldraht“ (“Голодний марш і колючий дріт”, 1956).

Після чотирнадцяти років заборони на публікації, в які поета піддавали критиці як космополіта, в короткий період відлиги з’являються поетичні книги „Flaschenpost“ (“Пляшкова пошта”, 1970) і „Gedichte“ (“Поезії”, 1973, премія Спілки письменників Румунії), які засвідчують його здатність відходити від традиційних класично-романтичних модальностей і рухатися до асоціативного мислення, екзистенційних тем і модерних форм.

Це стосується особливо його останньої, виданої в Німеччині поетичної книги „Schattenschrift“ (“Абетка тіней”, 1988, премія Андреаса Ґріфіуса). – Кіттнер був також невтомним перекладачем і популяризатором румунських авторів (Міхай Емінеску, Тудор Арґезі, Ніна Кассіан, Захарія Станку, Марін Преда, Вероніка Порумбаку, Александру Одобеску та ін.), упорядником творчої спадщини А.Марґул-Шпербера, Оскара Вальтера Чізека й блискучим есеїстом. Він багато років збирав вірші для об’ємної антології „Versunkene Dichtung der Bukowina“ (“Затонула поезія Буковини”, 1994), яка вийшла вже по смерті поета за участю американської германістки Амі Колін. Так само й автобіографічна книга „Erinnerungen“ (“Спогади”, 1996) була лише посмертно видана його чернівецькою соратницею і подругою Едіт Зільберманн.