Пауль ЦЕЛАН (справжнє прізвище Пауль Анчель, 23.11.1920, Чернівці – 20.4.1970, Париж) – один з найвидатніших німецькомовних ліриків 20 століття. Виростав у дрібнобуржуазній єврейській родині. Навчався в гебрайській початковій школі, румунському ліцеї. Вже на шкільній лаві створив перші вірші й переклади.

Розпочате в 1938 р. вивчення медицини у французькому місті Турі було перерване війною. В 1939 р. студіює романістику в Чернівецькому університеті. В 1940 р., після вступу в місто Червоної армії, вивчає російську мову, знайомиться з актрисою єврейського театру Рут Крафт (Лакнер), якій присвячує ранні вірші. В жовтні 1941 р. родину загнано в єврейське ґетто, в червні 1942 р. батьків депортують у Трансністрію, де вони невдовзі гинуть. Його самого інтернують у „трудовий“ батальйон у румунській Молдові. В 1944 р. поет повертається в Чернівці, продовжує навчання в радянському університеті (англістика).

У червні 1945 р. емігрує до Бухареста, де знаходить місце редактора й перекладача у видавництві „Cartea rusă“ (“Російська книга”). Тут він здійснює переклад румунською мовою творів російської літератури (“Мужики” А.Чехова, “Герой нашого часу” М.Лєрмонтова, “Російське питання” К.Симонова), які публікує під псевдонімами, зав’язує тісні контакти з А.Марґул-Шпербером, Петре Соломоном і колом румунських сюрреалістів, пробує писати румунською мовою. 2-го травня 1947 р. в бухарестській газеті „Contemporanul” з’являється вірш “Фуґа смерті”, підписаний іменем “Пауль Целан” (у румунському перекладі Петре Соломона під заголовком “Tangoul morţii” – “Танґо смерті”). В тому ж році румунський поет Іон Карайон публікує три вірші П.Целана німецькою мовою в єдиному числі журналу „Аgоrа”.

В грудні 1947 р. молодий поет наважується на втечу через Угорщину до Відня. Рекомендовані листи його ментора А.Марґул-Шпербера до Отто Базіля і Макса Рихнера відкривають йому сторінки журналу „Plan“ (Відень) та газети „Die Tat“ (Цюріх), де вперше в німецькомовному просторі публікуються його вірші. У Відні знайомиться з Інґеборґ Бахман, сюрреалістським художником Едґаром Жене (“Edgar Jené und der Traum vom Traume” – “Едгар Жене і марення про марення”, Відень: Аґатон 1948). Коли виходить у світ його перша збірка віршів „Der Sand aus den Urnen“ (“Пісок із урн”, Відень: А.Зексль 1948), наклад якої він згодом звелить знищити через численні друкарські помилки, поет живе уже в Парижі.

Тут в 1948 р. він розпочинає студії германістики та загального мовознавства, які завершує в липні 1950 р. Дружба з німецько-французьким поетом Іваном Ґолем та його дружиною Клер завершується після смерті І.Ґоля кампанією наклепів і безпідставних звинувачень у плагіаті з боку вдови. Восени 1952 р. Целан разом з І.Бахман бере участь у зібранні „Групи 47“ в Ніндорфі, яке стало для нього великим розчаруванням. В тому ж році у Штуттґарті з’являється поетична збірка „Mohn und Gedächtnis“ (“Мак і пам’ять”), яка знаменує його літературний прорив. Наприкінці 1952 р. Целан одружується з французькою художницею Жізель Лестранж, в 1955 р. у них народжується син Ерік.

Починаючи з 1959 р. і до свого самогубства в Сені, Целан був викладачем німецької мови й літератури в Еколь Нормаль Сюпер’єр. Його життя в Парижі характеризується, з одного боку, найвищими літературними злетами, які втілені у поетичних збірках „Von Schwelle zu Schwelle“ (“Від порога до порога”, 1955), „Sprachgitter“ (“Мовні ґрати”, 1959), „Die Niemandsrose“ (“Нічийна троянда”, 1963), „Atemwende“ (“Зміна подиху”, 1967), „Fadensonnen“ (“Сонця з ниток”, 1968), „Lichtzwang“ (“Диктат світла”, 1970), „Schneepart“ (“Частка снігу”, 1971) та у взірцевих перекладах понад сорока авторів з семи мов, з іншого боку – глибоким розладом між його буковинсько-німецькою культурною ментальністю та єврейською екзистенцією, що приводило його до психічних депресій та повторних перебувань у клініках.

Однією з найболючіших проблем його поезії є сумнів у можливості виразити словами “все, що відбулося”, “мовна висловлюваність пережитого як така” (В.Еммеріх). Цей розлад не змогла вже загладити його поїздка до Ізраїлю восени 1969 р. Манера вислову, позначена „затинанням“, „заїканням“, характерна для його пізніх збірок, їхня герметика та експліцитна цитатна структура, втеча в образний світ неорганічної природи були симптомами цієї глибинної кризи, яка привела його до самогубства. – Літературна премія міста Бремена (1958), премія Ґеорґа Бюхнера (1960). Українські переклади – “Меридіан серця” (Чернівці, 1993), “Поезії” (Чернівці, 2001).