Засвоєння західноєвропейського літературного дос­віду, зокрема через Польщу, сприяло переходу укра­їнського письменства одразу від середньовічної поетики до барокової. Д. Чижевський у своїй праці „Українсь­кий літературний барок.

Бароко (від. італ. – дивний, химерний) – художній тип твор­чості в європейському мистецтві XVI – XVII ст., який характеризу­вався динамізмом образів та композицій, зображенням контра­стів, складною метафоричністю, алегоризмом, пишністю, барви­стістю, риторичністю викладу, оздобленням, емблематичністю зображення. Говорять також, що бароко – історико-стилістична доба в мистецтві XVI – XVIII ст. Поезія регламентувалася наукою поезії (поети­ки), проза – наукою риторики [Шевчук 2001].

Культура бароко творилася в літературі, театрі, архітектурі, музиці, гравюрі та живопису.

Бароко по-філософськи осмислювало множинність та суперечність світу, його містичність, ілюзорність, непізнаваність. Людина бароко – розгублена, її душу та розум роздирали протиріччя, вона не мала певності буття, а її діяльність була деструктивною. Життя люди­ни сприймали як гру, театр. Внутрішня сутність бароко виявилась у „відшуку­ванні” та „впізнаванні” в явищах навколишнього світу сокровенного смислу, в інтерпретації та актуалізації давніх символів, передусім біблійних і античних. Особлива увага приділялась символічному трактуванню імен, літер, геральдичних знаків. Може, ні один мистецький, зокрема літературний стиль не надав такої ваги в мистецькому творі елементам, що стоять „поза межами краси”, як бароко. Натуралістичні елементи у творах були покликані розбурхати уяву читача, психологічно струсити його. До елементів поза межами краси належить почасти і мова барокових творів (драм зокрема): поруч з величною, патетичною мовою зустрічаємо і народну „просту” мову, іноді гротескно-вульгарну.

Українське бароко мало кілька історичних та куль­турно-освітніх передумов:

1) загострення соціальних, міжконфесійних, між­національних протиріч, вплив козацтва на історичне буття України;

2) полеміка між православними і католиками, запо­зичення українськими авторами стильових прийомів у польських письменників;

3) заснування шкіл, де викладали поетику і ритори­ку, які виховували європейський літературний смак, сприяли впровадженню літературного бароко;

4) кризові явища у візантійському типі культури, що дало змогу витіснити візантійство з національної культури.

Бароковий український стиль мав національні осо­бливості:

– синтез середньовіччя, Ренесансу, Просвітництва;

– релігійність (приблизно 80% барокової поезії – духовна);

полімовність (літературу творили книжною укра­їнською, латинською та польською мовами);

– наявність фольклорних мотивів та образів;

– національні тематика і проблематика;

– розвиток „високого” та „низького” бароко як сти­льових тенденцій.

Українське бароко – жанрово розмаїтий феномен: псалми, канти, вірші, панегірики, елегії, пародії, травестії, батальні, героїчні вірші; оповідання (агіографічні, апокрифічні), байки, сказання (літописні), хроніки тощо. Українське бароко увібрало в себе окремі елементи і Середньовіччя, і Відродження, і європейського бароко. Саме ця різнорідність складових українського бароко, перетоплених у нову світоглядно-естетичну єдність, і визначає його оригінальність [Коптілов].