Ведмежа забава

ВЕДМЕЖА ЗАБАВА (ВЕДМЕЖА КОМЕДІЯ(В.к.)) — особливий жанр європейського народного театру, який був тісно пов’язаний з ареалом розповсюдження ведмедя, головного героя вистави. Генетично В.к. бере початок з давніх тотемістичних уявлень про ведмедя як родича чи навіть прабатька людини, з вірою в тісний зв’язок ведмедя з добробутом і здоров’ям людини, з персоніфікацією в цьому хазяїні лісу животвірних сил природи. (Цим пояснюється й поширеність образу ведмедя в казках про тварин).

Олюднюючи ведмедя, використовуючи кумедний контраст між ведмедем і людиною, поводирі ведмедів добивалися комічних ефектів, розігруючи сценки, які зводилися до пародіювання поведінки, манер і звичок людей. Рухи ведмедя самі по собі не були смішними й нічого не означали. Вони наповнювалися змістом певним сенсом лише тоді, коли супроводжувалися поясненнями поводиря. Текст вимовлявся співучо, чітко ритмізованими відтинками з суміжною римою. Лексика була багата на діалектизми й просторіччя. Ступінь комізму був різним: від доброго гумору, лагідного карту до дошкульного, злого висміювання й сатири (“як красні дівиці, молодиці біляться, рум’яняться, в люстерко дивляться, прибираються”, “як старий Терентій з хати в сіни пробирається, до молодої невістки добирається”).

До репертуару В.к. входили: 1) комічні пантоміми – пародії на людські дії. Існували певні регіональні особливості. Так, литовці навчали ведмедів танцювати, крутити млина, ловити рибу, черпати воду, поводирі з Московії та Ліфляндії вчили їх лазити по щоглових стовпах, боротися. У подібних пародіях ведмідь веселив зібрання смішними сцейками, які пояснювалися примовками поводиря; 2) імітація гри на музичних інструментах, які ведмідь тримав у лапах. Вибір інструментів був необмежений — балалайка, волинка, дудка тощо;

Вистава ведмедя та “кози”. Разом із справжнім ведмедем (його часто замінював ряжений у ведмежу шкуру, вивернутий кожух чи горохову солому) у виставі брала участь ряджена козою людина, причому ведмідь наслідував дії людей, а “коза” зображувала тварину. “Коза” танцювала під барабанний дріб і перестук дерев’яних ложок чи бубонців. Танці ведмедя й кози супроводжувалися репліками поводиря. В результаті кожен з учасників вистави робив не свою справу, помінявшись місцями, що сприяло створенню додаткового комізму; 4) досить часто в репертуар В.к. входили вистави ведмедя й мавпи (іноді собаки), які чудово виконували бурлескні сценки. В пародіях ці тварини доповнювали одна одну. А контраст у зовнішності й поведінці ведмедя й мавпи створював додатковий комічний ефект; 5) танці з ведмедем. Партнером у ведмедя виступав поводир ведмедя, іноді — дівчина, колега поводиря; 6) боротьба з ведмедем. У цьому виді вистав використовували природну пристрасть ведмедя до боротьби. Поводир починав двобій і за ходом “сценарію” обов’язково клав ведмедя на лопатки. В сакральному мистецтві це символізувало боротьбу доброчесного духовного начала в людині зі стихійною могутністю диявола; 7) цькування ведмедя собаками.

Офіційні кола держави й Церкви вели постійну боротьбу з В.к., бо, на думку кліра, ведмідь втілював сатанинські властивості (гра на арфі в присутності акробатки означала гріхопадіння людини, танок ведмедя — танок під музику диявола, а мавпа верхи на ведмеді — брутальночуттєві пристрасті тощо). Так, мімів, які водили ведмедів, засудили на вселенському соборі в Константинополі (692), викривав Максим Грек, з’являлися заборонні грамоти тощо. Проте В.к. була так популярна і приваблива, що знайшла відображення у різних мистецтвах: образотворчому мистецтві ХІІ – ХХ ст., в т.ч. в лубку, народному різьбярстві та гончарстві, літературній творчості (“Генерал Топтигін” М.Нєкрасова), виставах родини Дурових.