ЗАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТИКИ ЯК ЗАСОБУ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1.1. Попередники преси в давні часи
Масові інформаційні процеси мають, як відомо, професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші організуються штучно, професійно. Мабуть, є сенс розглядати різні аспекти «високої» і «побутової» культури, адже зі співіснування цих двох регістрів культури і складається «єдина поліфонія історії» (Г. Кнабе).
Первинні форми збору, поширення інформації та її коментування дослідники пов’язують з історією Давнього Єгипту. Як засвідчує французький дослідник Фернанд Міттон. у Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750 р. до н. е. (епоха фараона Тутмоса III), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.
Посилаючись на Геродота й Міттона, П. Федченко висуває гіпотезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Вірогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічними писемними пам’ятками.
Становлення публіцистики й журналістики в античній культурі
Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтва переконувати – неможливе без урахування агоністичного (від гр. -змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької ментальності. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й підняла на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства. Ораторство було невід’ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу «громадської людини», як ідеалу демократичної Греції. Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах – віче (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин. Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа (той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом численних прийомів і фігур: «загальні місця», ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія.
Заслуговує на увагу поява діалогу як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичної «настанови». їх підкреслена спорідненість з усною мовою («діатріба являла собою імітацію діалогу…» (С. Аверінцев) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну не-виокремленість слова усного й писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожності присутні в епідектичному красномовстві і жанрі «риторичної біографії». Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають уваїу на риторичність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові.
Показові й факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі й навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст ще не набув статусу «останньої інстанції», це було те ж саме усне слово, викарбуване на камінні, дошці, мармурі. Як будь-який діалог, своїм спрямуванням на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів.
На відміну від грецького полісу, римська культура сприймалася як цивілізація індивідуальностей. Це зумовило пріоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі, фасти, анали, «Ефемеріди»), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливе місце посідали римські афіші. «Соrpus inscriptionum Latinarum» нараховує 120 тисяч написів.
Ці засоби інформування були достатніми для жителів Рима. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, або ж орегагіі. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесення патрону. Оскільки це були в основному декласовані елементи або ж вільно-відпущені раби (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки), то їх професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).
Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація й Овідія сприяли багатофункціональ-ності жанрової форми листа. Варто відзначити, що суб’єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує й наявність особливого жанру відкритого листа – in publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах у людних місцях.
Створення офіційної газети пов’язане з ім’ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезар наказав складати і публікувати сенатські та народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між «Acta senatus» – протоколів сенату, які відправлялися в архіви і мали строго секретний характер, і «Acta diurna senatus ad рориіі» («Щоденні протоколи сенату і римського народу»), «настінної газети» Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Рима й усієї імперії.
Зміст «acta diurna» складали звіти про засідання сенату, промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання. Крім того, в «актах» можна було прочитати про народження дітей у високопосадовців, про різні надзвичайні події. Наприклад, «під час захисту Тита Аннія Мілона з неба падали цеглини, що й занесено у відомості того року» (Пліній). За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш-менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, повідомлення про одруження.
Мова газети не відзначалася особливою правильністю. Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) відразу враховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася по-різному. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Цицерон отримував «газету» з приватними листами. Крім того, в Римі існувала пошта і спеціальні раби – поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani), які розвозили римський вісник.
За вказівкою імператора Октавіана Цезаря зменшили обсяг офіційної інформації, значно розширили відділ пригод, які самі римляни називали «пустощами» (ineptiae). А після імператора Августа газета (під назвою «Acta senatus at рориіі») перетворилася в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання. «Acta diurna» використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові «Асіа senatus» стали об’єктом сатири. Цікаво, що на той же період припадає й виникнення цензурних органів. Інститут цензури, як контролюючого органу, що формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н. е. як наслідок дроблення патриціями консульської влади. Складання acta diurna входило до обов’язків квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором до римської магістратури входили два цензори, обов’язком яких була перевірка складу общини, а також здійснення нагляду за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожні п’ять років. Цією високою метою – забезпечувати морально-етичне здоров’я общини та держави – виправдовувалася не тільки поява цензури, але і її подальше існування.
Виникнення журналістики в Давньому Китаї
Початки писемної китайської журналістики більшість учених виводять зі збірки «Весна та осінь» (VII ст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г. Сергеев, ці документи (пізніше вони увійдуть до книги «Шуцзін») використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стали змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більшість підданих були неосвічені, то для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.
Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст. до н.е. була «Музична палата» (Юефу), яка вивчала народні пісні, переробляла їх у погрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій «секретаріатів» імператорських урядів входило рецензування офіційних вісників.
Традиційність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксилографічного та книгодрукарського досвіду, затримавши незмінними періодичні видання майже до XIX ст.
1.2. Журналістика епохи Середньовіччя
Починаючи розгляд середньовічної словесності та її впливу на еволюцію публіцистики, одразу окреслимо специфічність історичного моменту – свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної, переважно усної, культури. Співвідношення народної («фольклорної») та офіційної («вченої») традиції є продовженням проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А. Гуревича, «поділ суспільства на неосвічених illitterati, idiotae та грамотних, освічених людей відображав специфічну культурну ситуацію: книжна, писемна культура була наче островки серед моря систем усної комунікації та трансляції культурних цінностей».
Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, або ж просторову «неперервність» (термін Ле Гоффа). На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиче-ність, строгу підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних і соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідних характеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських і культурних зв’язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.
Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Саме хроніки та літописи цього періоду за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб’єктивно оцінювали своїх героїв.
Водночас зауважимо, що історіографічні пам’ятки були не єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці жиггя пересічних громадян відбилися в моралізаторських «прикладах» (exempla), у міській політичній пісні, в «покаянних книгах», в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією (барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери ).
Але все ж таки головну роль у житті тогочасного суспільства відігравала церква. Проповідь і повчання дозволяли зблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були «покаянні книжки», які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали. Привертає увагу масовий характер «покаянних книг», справу з якими мали всі члени суспільства, і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя.
Пенітенціалії описували народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь у масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів у аграрному суспільстві.
Формувалася певна структура літературних дидактичних жанрів. Наприклад, Exempla (XIII ст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких «прикладів», своєрідні методички для проповідників. Такі «картинки з життя» надавали повчанню переконливості, а ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного, і до царства Божого.
Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П’єра Дюбуа, юридичні трактати лепетів, епістолярії релігійних діячів), але й вихлюпнулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.
Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення персня та посоха князю церкви) обговорювались у церквах і школах, на майданах та у замках. «Книжки про суперечку», інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.
Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. «Усна газета», хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. Наприклад, у Франції існував «громадський гомеродром», до обов’язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини. Великою популярністю користувалися також жонглери – «ходячі хроніки» свого часу. Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у XIII ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Німеччині – шпільмаиами. До речі, інформаційні функції професії відбилися й на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двох жонглерів – «потішників»; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.
Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів і порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу. Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХНІ ст. Бертольда Регенсбурзького, бачимо, що з метою активізації уваги слухачів проповідник вводить елементи діалогу, «фіктивні запитання» («О, брате Бертольде, що ж нам робити?..»), звернення до певної аудиторії, загадки, порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді свідчить про призначеність виступу перш за все для пересічних прихожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько Rusticanus («простонародний»).
Варто звернути увагу на те, що проповідь супроводжувалася мандрами й аскезою. Крім того, відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також ‘давалися до подорожувань. Лицарі і селяни, прочани і волоцюги, вчені і колоністи, жонглери і школярі, співці і прокажені стають пілігримами Середньовіччя. Особливе місце в цих пересуваннях мали візити королівських і духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи.
До того ж, на межі XII – XIV ст. у Західній Європі з’являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених місцях учителі-бакалаври та школярі-спудеї об’єднувались у своєрідні корпорації -прообрази перших університетів. Так, в Італії в 1189 р. виник Болонський університет, у 1224 – Неапольський, у 1303 – Римський. Англійській Оксфордський діяв з XII ст., Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почала діяти в 1257 p., а іспанський Сієнський університет – у 1240. Згодом виникли Краківський (Ягел-лонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцізький, Кенігсберзький та інші університети.
Поступове формування у ХІІ ст. міської культури майже в усіх країнах Західної Європи викликало значні зміни і в типології культури, і в становленні книговидавничої справи. Поширення паперу в Європі, вдосконалення технологічного процесу паперового виробництва (особливо в Італії XII ст.) підвищило значення міста як головного постачальника сировини (ганчір’я), і як основного споживача готової продукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більший від століття (1400 – 1520 роки), вийшло значно більше книжок-кодексів, ніж за все попереднє тисячоліття (400-1400 роки). Книжка стає масовим засобом спілкування, а її виготовлення започатковує нову галузь міської економіки. Як вважають дослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжкової справи. Вже не тільки замовлення, а й вільний ринок формують нову видавничу політику. З’являються видавці-комерсанти європейського масштабу (флорентієць Веспасіано да Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі (Флоренція, Венеція).
Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.
Особливо це стосується публіцистики народного руху й антифеодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі, втілювався як у традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді (Арнольд Брежіанський) та промови (єресі патарів), «підмєтні листи», богословсько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф «Про громадянське рабство», «Про посади короля»), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном і проголосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.
Помітними були й факти поєднання красномовства із зображальною публіцистикою. Використання малюнків і народних гравюр як «ілюстративного матеріалу» відомі ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства з амвону бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов’язують із настінним живописом уже згадуваного Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим, що гине під буйними хвилями) повністю підпорядковувалася тематиці виступу.
Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі, релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.
Поява власне журналістики пов’язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. Як вважають дослідники, для виокремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. Потрібні були розширення комунікаційних зв’язків, технічна і матеріальна готовність до газетного виробництва, створення «соці&тьного замовлення» на періодичну інформацію.
Для перших таких спроб характерний своєрідний «персональний» журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєднуватися в одній особі. Це добре простежується в рукописній періодиці XV-XVI ст.
1.3. Європейські рукописні видання XV-XVI ст.
Незважаючи на те, що друкарський верстат був уже винайдений, у XV ст. перші газети були рукописними, залишаючись такими протягом усього XVI ст., і продовжували існувати паралельно з друкованими у XVII ст. 1.3. Європейські рукописні видання XV-XVI ст.
Незважаючи на те, що друкарський верстат був уже винайдений, у XV ст. перші газети були рукописними, залишаючись такими протягом усього XVI ст., і продовжували існувати паралельно з друкованими у XVII ст.
Ускладнення економічного та політичного життя в Європі кін. XVI – поч. XVII ст., розширення торговельних і культурних контактів між європейськими країнами вимагали створення нової системи обміну інформацією. Налагодження морських і сухопутних комунікацій, інтенсивне використання річкових систем, будівництво каналів створили умови для відносно швидкої передачі новин з одного регіону в інший. У цей же період у багатьох країнах Європи з’явилися державні поштові служби, які прискорили процес обміну інформацією.
Необхідність отримання оперативної інформації, як у господарській сфері, так і в політичній, призвела до того, що у.великих торговельних і політичних центрах у кінці XVI ст. стали з’являтися інформаційні листки, які повідомляли про проведення ярмарків, ціни, про прибуття товарів у порт, а також рукописні газети, покликані вгамувати «інформаційний голод».Розгювсюдження інформації стає вельми солідною і вигідною справою й перетворюється з аматорського заняття в професію.
Передвісниками перших газет стали венеціанські рукописні листки другої половини XVI ст. Слово «газета», яке використовується більшістю європейських мов, походить від назви дрібної венеціанської монети (gazzetta), яку читачі платили за даний інформаційний листок.
Венеціанські газети являли собою аркуші, складені вдвоє і заповнені від руки з чотирьох сторін. Інформація, яку вони містили, не підписувалася і містила новини про різні події, що відбуватися в Ітатії (виключаючи саму Венецію) та за її межами. Короткі новинні блоки (в основному військові чи політичні) були розділені абзацами, де в якості своєрідного «заголовка» виступали назви міст (держав) і дата події. Венеціанські рукописні газети називалися «авізі» (з італ. – повідомлення). Найдавніший комплект, який дійшов до наших днів, датується 1566 роком.
Періодичність рукописних газет була щотижневою. Це збереглося достатніх відомостей про перших журналістів, які створювали ці венеціанські газети. Є дані про те, що у Венеції існував цех професійних збирачів новин – «аввізаторі» («avvissatori» – той, хто приносить новини), однак наприкінці XVI – поч. XVII ст. цю професію важко було назвати престижною.
Торгівля новинами була поширена не тільки у Венеції, але і в Німеччині. Лейпциг, Нюрнберг, Страсбург, Аутсбург, Франкфурт були не тільки найбільшими торговельними й університетськими центрами тогочасної Німеччини, але й інформаційними. Лютер назвав Нюрнберг «оком і вухом Німеччини».
Великою популярністю користувалося бюро Фуггерів, що поширювало рукописні відомості новин. Торговельний дім Фуггерів у Лейпцигу мав обширні комерційні зв’язки практично зі всіма європейськими державами, королівськими дворами, володарними князями, торговельними корпораціями і навіть римською курією. Цим пояснюється високий рівень інформованості. Торговельні агенти служили кореспондентами, збираючи інформацію ділового, політичного й загального характерів. Ці повідомлення, погруповані і переписані, ставали «газетами» банкірського дому Фуггерів («Fuggerzei-tungen») і розповсюджувалися в Європі протягом 1568 і 1605 pp.
Інформація стата у Фуггерів таким же товаром, як і все інше, чим вони торгували, хоча ці рукописні газети вільно не продавалися. Особливий штат писарів розсилав цю продукцію передплатникам, які вносили щорічно особливу плату за цей товар. Бюро Фуггерів с прообразом інформаційного агентства.
У Німеччині епохи Відродження велике розповсюдження мали рукописні інформаційні листки, названі Лютером «летючими листками». Найцікавіші з них власники друкарень навіть передруковували на верстатах і розпродавали на ярмарках. Про що ж писали в «летючих листках»? В основному про релігійні розбрати (йдеться про епоху Реформації), політичні події, а також про епідемії, всілякі «чудеса», катастрофи, зцілення. Цінувалася інформація як така, а не аналіз подій. Елемент сенсаційності вже на тій стадії розвитку журналістики був найважливішою умовою комерційного успіху. Стиль, мова автора, як і сама його особа, ще не існували як значущі елементи журналістської творчості. Воно було вельми примітивним, а мова «летючих листків» – вельми бідна. Це характерне для новин, що видавшійся з метою наживи. Що ж до перших проявів політичної журналістики, проповідей Мюнцера і «Листів темних людей» Гуттена. то вони вже є зразком публіцистичної майстерності. Але основна маса рукописної індустрії в Німеччині являла собою вельми недосконалі в плані мови і стилю творіння, не кажучи вже про те, що довіряти об’єктивності й правдивості авторів було просто небезпечно. Назви деяких з цих листків дають певне уявлення про їх зміст: «Приголомшлива новина про небувалу повінь, що трапилася в місті Берні. Новини з Франції і т. і н. Надруковано в Нюрнберзі Ніколасом Кнорром» або «Новітні відомості про анабаптистів у Мюнстері. Віттенберг. Йосип Клер. 1535 р.».
Рукописні відомості розповсюджувалися ординарцями, як і спеціальні листи, що складали для багатих купців, вельмож, університетів і монастирів інформатори. їх можна порівняти з нинішніми власними кореспондентами. їм часто вдавалося організувати навколо себе щось на зразок кореспондентського пункту, який збирав, обробляв і доставляв за допомогою ординарця інформацію господареві. Інститут ординарців був попередником такого важливого каналу комунікації, як зв’язок. У XVI ст. Сенталльське купецтво за допомогою своїх ординарців налагодилорегулярний поштовий зв’язок між Ліндау, Равенсбургом, Ульмом-Йюрнбергом. Потім цей зв’язок поширився на Ліон та інші міста Франції, Нідерландів, Італії. Вісті з Венеції до Нюрнберга йшли 20 днів. Ординарці проіснували до тих пір, поки поштове повідомлення не було монополізоване державою.
Рукописні новини розповсюджувалися практично в усіх країнах Європи, хоча часто піддавалися гонінню та заборонам. Так, у 1572 р. булла папи Пія V кваліфікувала рукописні листки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало відлучення від церкви, таврування та висилка на галери. У 1488 р. в Англії розпочало свою діяльність дітище Генріха VIII – «Зоряна палата», що підпорядкувала собі абсолютні права на видання друкованої продукції. Це значно обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавлені комунікаційних відношень.
Винахід Гутенберга (середина XV ст.) значно стимулював розвиток ЗМІ, поклавши початок ери друкарства, етапу відчуження аудиторії від джерела інформації. Окрім рукописних газет в інформаційному потоці XVI-XVII ст. стали популярними друковані памфлети, «книги новин», «листки новин», «реляції» й «балади новин» -друковані брошури невеликого формату і невеликого обсягу, які оперативно реагували на різні події як усередині країни, так і за кордоном, і багато в чому нагадували перші газети. Та, незважаючи на схожість, три основні моменти відрізняють ці брошури від перших газет: 1) така друкарська продукція зазвичай присвячувалася тільки одній події; 2) видання не були періодичними; 3) головний акцент робився на ілюстративний ряд. «Книги новин» не зникли з появою перших газет, а продовжували існувати впродовж усього XVII ст.

Література
1. Аверинцев С. Н. Поэтика ренневизантийской литературы – М., 1977-320 с.
2. Буассье Гастон Газеты Древнего Рима // Картины древнеримской жизни. Очерки общественных настроений времен римских цезарей. -СПб., 1896.
3. Від кременя до кремню. Історія засобів масової інформації. – Львів, 1987.
4. Вороненков Г. Ф. Путь, длиною в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. – М., 1999.
5. Гаспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве. – М., 1994.
6. Грабельников А. А. Массовые информационные процессы: от первобытного до современного гражданского общества // Журналистика. История и современность,- М., 1993. – С. 6-19.
7. Гуревич А. Я. «Хронотоп» народного христианства: exempla // А. Я. Гу-ревич Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. -М., 1990.-395 с.
8. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972. – 318 с.
9. Гуревич А. Я. Народная культура раннего средневековья в зеркале «покаянных книг»// Средние века. Сборник АН СССР. – М., 1973. – С. 28-54.
10. Гуревич А. Я. Устная и письменная культура средневековья: два «крестьянских видения» конца ХП – начала ХШ века //А. Я. Гуревич. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. – М.. 1990.-С. 161-178.
11. Древние цивилизации: от Египта до Китая. – М., 1997. – 1264 с.
12. Дюби Жан. Европа в Средние века. – Смоленск, 1994.
13. Зелинский Ф. Ф. История античной культуры. – СПб., 1995.- 380 с.
14. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. -М-, 1987. -415с.
15. История мировой журналистики. – М – Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
16. Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – М., 1987. – 360 с.
17. Киселева Л. И. О чем рассказывают рукописи (рукописные книги в Западной Европе). -Л., 1978.
18. Кнабе Г. С. Двуединство культуры // Г. С. Кнабе. Материалы к лекциям по общей теории культуры и культуре античного Рима. М., 1994-С. 17-25.
19. Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Уч. пособие- М., 1998.-208 с.
20. Культура средних веков.-К., 1995-208 с.
21. Малеин А. И. Газеты у древних римлян.- СПб., 1893.
22. Мечковская Н. Б. Язык и религия – М., 1998 – 352с.
23. Москаленко А. 3., Губерський Л. В. Масова комунікація- К., 1997.-217с.
24. Поньон Эдмонд. Повседневная жизнь Европы в 1000 году- М.. 1999
25. Сергеев Г. И. От дибао к «Женьминь жибао»: путь в 1200 лет – М., 1987.- 224 с.
26. Тимошик М. Історія видавничої справи. – К., 2003. – 496 с.
27. Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики – М., 1972.- 150 с.
28. Ученова В. В. У истоков публицистики – М., 1989.-214 с.
29. Федченко П. М. Преса та її попередники – К., 1969.
30. Фихтеус Эрик. Десять заповедей журналистики – Стокгольм , 1999. -155 с.
31. Юефу. Из древних китайских песен.- М.-Л., 1959.