Один із перших гуманістів Відродження, він народився в Італії, батьківщині геніального художника Леонардо да Вінчі та відомих усьому світові поетів Данте Аліг’єрі та Франческо Петрарки. У флорентійській церкві Санта-Аполлонія фреска Андреа дель Кастаньо увічнила його зовнішність: у мармуровому колонадному обрамленні на яскравому тлі вишуканої мозаїки зображено високу постать чоловіка в червоно-білому вбранні. У руках він тримає книгу, обтягнену червоною шкірою і гаптовану золотими нитками. Напевно, у його житті ця книга стала визначальною. І ще вражає трохи здивований проникливий погляд. Це — Джованні Боккаччо, талановитий письменник і вчений-філолог.

Його народження оповите таємницею. Ніхто достеменно не знає, де народився Боккаччо. Флорентійський історик Філіппо Віллані стверджував, нібито Джованні побачив світ у Парижі, а його матір’ю була шляхетна француженка. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в невеличкому містечку Чертальдо (до його імені часто додавали прізвисько де Чертальдо). Напевно лише те, що трапилася ця знаменна подія у «магічному» 1313 році.

Батько письменника походив із селян, був купцем і лихварем. Можливо, через походження чи жорстку вдачу флорентійці називали його дещо зневажливо – Боккаччіно. Однак він швидко досяг небувалого успіху: був спершу агентом, а згодом і компаньйоном фінансово могутнього банкірського дому Барді, засідав у флорентійському уряді. Дізнавшись про свого незаконнонародженого нащадка, Боккаччіно забрав хлопчика й дав йому своє прізвище.

Яким було дитинство майбутнього письменника, ми можемо лише здогадуватися. Позбавлений материнської турботи й ласки, відданий на поталу скупому і свавільному батькові, навряд чи зберіг він світлі спогади про світанок свого життя.

Боккаччіно мріяв, що син стане гідним його наступником, тому віддав чотирнадцятилітнього Джованні вивчати торговельну справу. Однак комерція не тільки не приваблювала юнака, а й викликала у нього відразу. Змарнувавши кілька років, хлопець переконав батька, що купця з нього не вийде. Тоді Боккаччіно змусив сина відвідувати університет в Неаполі й вивчати канонічне право. Але це заняття також не особливо припало йому до душі…

Юнак захопився поезією. Саме в Неаполі він познайомився з античною культурою, розпочав власну літературну діяльність. На той час це місто було столицею Неаполітанського королівства, яким правив король Роберт Анжуйський. Про нього говорили різне: шанували як покровителя наук і мистецтв, засуджували за гультяйство і марнотратність. Розгульне життя короля Анжуйського спричинило до того, що він став боржником банку Барді, у якому батько Джованні був компаньйоном. Тому, коли король довідався, що син Боккаччіно мешкає в Неаполі, він прислав за ним почесний ескорт. На довгі роки Джованні став бажаним гостем при королівському дворі.

При дворі короля. Роберт Анжуйський подарував Боккаччо не лише власну приязнь і гостинність, а й відкрив перед ним двері у світ літератури. При дворі короля існував осередок нової гуманістичної культури: тут збиралися літератори, вчені, художники. Сам Роберт Анжуйський листувався з Петраркою, знайомив своє вишукане оточення із сонетами славетного поета. Коли молодий Боккаччо прочитав твори Петрарки, він знищив усі свої вірші, які писав здебільшого для королівського двору, але не зрадив власних літературних уподобань. Він читав Овідія, Вергілія, Цицерона. Професор Неаполітанського Університету, юрист і поет Чіно де Пістойа відкрив юнакові літературну спадщину Данте Аліг’єрі.

Ранній період творчості Джованні Боккаччо прийнято називати юнацьким, або неаполітанським (до 1340 року). Змирившись із невдалою спробою складання сонетів, Боккаччо вдається до розробки інших літературних жанрів, у яких оспівує кохання і насолоду життям. Так з’являються його роман у п’яти книгах «Філоко-ло» та дві великі поеми «Філо-страто» і «Тезеїда».

У короля Анжуйського молодий Боккаччо познайомився з відомим на той час майстром живопису, архітектором, скульптором і поетом Джотто ді Бондоне (він саме тоді розписував королівський палац). Роберт Анжуйський і Боккаччо любили спостерігати за роботою майстра, насолоджуючись водночас його уславленим красномовством.

Ф’ямметта. У Неаполі Джованні Боккаччо пережив палке і щире кохання до Марії Аквіно. Придворні пліткували, що вона була позашлюбною дочкою короля Роберта Анжуйського. Уперше Боккаччо побачив цю прекрасну жінку в церкві Сан-Лоренцо великодньої суботи 1336 року. Згодом дізнався, що вона співає у придворному оперному театрі. Через руде волосся Джованні назвав її Ф’ямметтою (Вогником) і прославив у своїй творчості. Написані в Неаполі сонети і канцони присвячені Марії Аквіно. Образ коханої з’являється у романі «Філоколо», поемі «Любовне видіння», романі «Елегія мадонни Ф’ямметти». І хоча Марія дуже швидко знехтувала палко закоханим Боккаччо, вона надовго залишилася його музою, як Беатріче для Данте, як Лаура для Петрарки.

У 1340 році Джованні Боккаччо змушений був повернутися до Флоренції. Могутній банкірський дім Барді збанкрутував, старий Боккаччіно втратив усе. Рятувати і продовжувати батьківську справу письменник не став, оскільки ніколи не мав до цього ніякого хисту. У Флоренції на той час точилася гостра політична боротьба, яку розпочали аристократи з метою повалення республіки і встановлення диктатури. Боккаччо відразу ж виявив себе прихильником республіки і ворогом тиранії. Його обрали до уряду Флорентійської комуни, де він став одним з найавторитетніших дипломатів.

У Флоренції Боккаччо продовжує писати. На цей час припадає наступний період його творчості: перший флорентійський (1340— 1355). Розпочинається він з пасторалі «Амето» і закінчується збіркою новел «Декамерон» — книгою, яка заклала фундамент нової європейської прози, стала вершиною творчості Боккаччо.

Боккаччо і Петрарка. У цей час здійснилася давня мрія письменника: він особисто познайомився зі своїм кумиром Франческо Петраркою. їхня зустріч відбулася у Флоренції, де всіма визнаний лідер європейського гуманізму зупинявся зі своїм почтом, подорожуючи до зруйнованого землетрусом Рима. А через рік Боккаччо за дорученням міської влади вирушив до Падуї, щоб запросити Петрарку очолити кафедру в університеті. Пропозицію влади Петрарка відхилив, але був дуже радий новій зустрічі з побратимом по перу: цікавився творчими успіхами, захоплено читав новели з «Декамерона». Таким чином між двома митцями зав’язалися теплі дружні і творчі стосунки. Боккаччо, бажаючи доповнити пет-рарківську збірку «Про славетних мужів», пише латиною книгу «Про славетних жінок». У результаті творчих взаємин двох художників слова закладалися основи європейської класичної літератури.

Після появи «Декамерона» творчість Джованні Боккаччо помітно занепала. Служителі церкви пророкували йому пекельні муки і розпускали плітки, нібито Боккаччо зрікся «Декамерона». Настав час глибоких розчарувань, усвідомлення суперечностей епохи і неможливості реалізації задуманого. Через участь у політичному заколоті письменник позбувся підтримки влади, посади, швидко постарів і страшенно боявся смерті. Третій період творчості митця, його ще називали другим флорентійським (1355—1375), представлено творами латинською мовою: «Про нещасну долю славетних людей», «Походження поганських богів».

Боккаччо і Данте. Останні роки свого життя Боккаччо присвятив великому Данте. Започаткував курс лекцій про «Божественну комедію», але через хворобу змушений був відмовитися від публічних виступів. Незакінченою залишилася і розпочата письменником перша біографія видатного майстра слова «Життя Данте Аліг’єрі».

21 грудня 1375 року Джованні Боккаччо помер у рідному містечку Чертальдо.

Джерело: Зарубіжна література – Н. О. Півнюк, О. М. Чепурко, Т. Ф. Маленька, А. О. Савенко, Н. М. Гребницька, 2008.