У минулому в Україні не було хати без ікон. На покуті завжди були образи Спасителя і Богоматері; розміщували часом півтора-два десятки ікон на чільній і причілковій стінах. Поряд із Спасителем та Богоматір’ю у хаті тримали образи улюблених святих – Миколая, Варвари, Параскеви, Катерини; Зосима і Саватія – покровителів пасічництва ( ці образи часом малювали й на вуликах ); Михайла – покровителя мисливства; Кузьми та Дем’яна – покровителів ковальства; Георгія – покровителя землеробства і гончарства.

Було також багато сюжетних ікон на біблійні теми: Різдво, Тайна Вечеря, Розп’яття, Воскресіння, Вознесіння тощо.

Шанобливо зберігали весільні ікони батька й матері, діда й баби. Кількість ікон часом була ознакою статечності й заможності господаря.

Купували ікони на ярмарках, у крамницях, замовляли місцевим богомазам найчастіше з нагоди одруження, вхідчин до нової хати, при наближенні свята, для виряджання у далеку дорогу.

Найбільшого поширення в Україні набули ікони, мальовані на дошках олією і темперою; на Гуцульщині у XIX столітті були поширені ікони на склі. З кінця XIX століття почали входити в побут літографи. На Поліссі побутували іконки – обереги («личмани»), мальовані на слюді або тиснені на металі.

Щодо манери письма народні ікони здебільшого реалістичні, вони відбивають світогляд народу, його естетичні запити. Іконописці – вихідці з народу – писали образи із своїх, рідних та близьких, а то й із самих себе. І тому святого Георгія на коні зображали молодим хлопцем, підперезаним червоним поясом; святу Варвару – молодою дівчиною із стрічкою на голові; весняного Миколая— молодим чоловіком, а осіннього — лагідним сивим дідусем. Часто святих зображали у вишитому одязі, оздоблювали ікони рослинним орнаментом, подібно до мальованих скринь, настільних розписів та гончарних виробів. Святі немовби жили поруч з людьми.

Українська народна ікона, на противагу суворій візантійській і канонічній російській, відзначається життєрадісністю кольорів, м’якістю ліній. Українські богомази часто відступали від канонічних правил, наближаючи образи святих до життя народу.

Кольорова гама образів загалом характерна для усього народного живопису – коричневий, жовтий, темно-червоний, чорний з вкрапленнями інших кольорів.

За народним звичаєм, передавали ікону з рук у руки не інакше, як накриту рушником чи хусткою; її не можна було віддавати, а тим більше продавати .

Майже скрізь в Україні ікони в хаті обов’язково прибирали рушником. На Правобережному Поліссі та Чернігівщині такі рушники («божники» або «завіски») були найчастіше ткані техніками «переклад» (нині втрачена) і «перебір»; часом вони мали довжину до 6 метрів.

Ікони прибирали також квітами, біля них ставили свячену воду і клали освячене на Маковія зілля — «маковейчик», ладан, «громничну» свічку (освячену в Страсний четвер). До ікон молилися щоденно — вранці і ввечері, перед тим як сідали за стіл. Молилися за здоров’я і благополуччя родини, за одужання хворих, за тих, хто в дорозі. Найпоширенішими молитвами були «Отче наш», «Вірую», «Пресвятая Богородице».

У давніх курних хатах ікон не було — їх тримали в коморі і вносили в хату з урочистої нагоди, накривали замість рушника вибіленою наміткою.

На Поліссі і в Карпатах, де довго затрималося курне опалення і краще збереглися дохристиянські вірування, хатня ікона, як і нині хатні прикраси, не набула такого високого рівня розвитку, як на гетьманській Україні.

Порівняно з храмовими, окремі з яких збереглися з княжої доби, давніх хатніх ікон збереглося мало. Найдавніші з них належать до XVIII століття. Вік ікони розпізнають за письмом і технологію виготовлення. Внаслідок не завжди сприятливих побутових умов (різких перепадів температури, вологості) вони зберігалися значно гірше.

Старі, потемнілі ікони, що вже вийшли з ужитку, тримали в коморі чи на горищі, могли спалювати або пускати на воду.

Як і всі творіння народної культури, ікони в кожній місцевості мали регіональні риси. Були місцеві народні школи, традиції малювання.

Нині самодіяльні й професійні художники намагаються відродити мистецтво іконопису, втрачене за часів тоталітарного режиму. Час визначить мистецьку вартість цих творів.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.